Персональний сайт Максима Холявіна

1 коментар

Філософські імпровізації. Частина 1

Вперше за доволі довгий час створення тексту перетворилося на потік свідомості. Можна сказати “я створив кентавра”, хоча на масштаби ніцшевського “кентавра” посягати мені ранувато. =)

А почалося все з розрізнених думок після перегляду документального фільму каналу “НТН” про “російське карате” і гучного свого часу блокбастеру в двох частинах “Kill Bill” від пана Тарантіно. Останнього джентльмена я, насправді, не дуже високо ціную, проте фільм змусив задуматися. Нестак сам по собі, а як збірна солянка різноманітних алюзій та естетичних втілень однієї теми – теми вбивства і влади вбивці. Розрізнені думки поєднувалися між собою за якимсь не дуже зрозумілим інтелектуально, але добре відчутним емоційно, принципом, хотілося перетворити їх на текст. Одразу не вийшло. Накидав був план, але думки вперто не хотіли тому плану коритися. Зрештою, дозволив тексту вести думку без застосування свідомості, що перетворилося на її потік. Не можу сказати, що це мені не сподобалося. Написання публіцистичного тексту перетворилося на імпровізацію, вивільнення наболілого філософського роздуму. Так і вийшов наведений нижче текст. Можливо, Вам сподобається, а можливо, Ви закидаєте мене банановими шкурками за таке горе-експериментаторство, в будь-якому разі хочеться цим досвідом поділитися.

Тут Ви обов’язково знайдете алюзії теми воїнів світла, розроблену Пауло Коельйо, відсилання до Ніцше, прямі аналогії з Гессе і багато персонального екзистенціалізму. Як показали думки після завершення останнього шматка – все тільки починається, бо тема гри, гравця, аристократа потребує подальшого розкриття за допомогою художніх образів та прикладів з життя. Тому я гордо називаю поданий текст першою частиною мого вербального концерту з елементами додекафонії. =)

Приємного читання.

Важко сказати, коли саме розпочалася озброєна боротьба між людськими племенами. Але, певно, аж із тих часів походить мудрість меча – засобу миру та війни. Від конфліктів нікуди не дітися, усе буття пронизане ними. Тому людина має навчитися конфліктувати, навчитися зберігати тонку рівновагу гармонії при наявності конфлікту. Ця рівновага завжди динамічна, її неможливо досягти раз і назавжди, сама сутність протилежних позицій обумовлює постійний тиск одне на одного. І там, де вартості торкаються, пролягатиме меч.

Сам по собі меч не значить нічого. Він уособлює чисту силу, чисту смерть. Меч не вирішує, на кого впливатиме сила, кого торкнеться холодна рука смерті. Взяти його може будь-хто, все інше залежить лише від того, наскільки той «будь-хто» володіє технікою меча.

Меч заворожує своєю імморальною красою. Це краса чистої сили, чистого конфлікту, не заплямованого питаннями мети, сумнівами. Це краса по той бік добра і зла, це краса з безмежжя хаотичного простору підсвідомості, фундаментального рівня буття. Меч – це уособлення пекла Гефеста, де куються душі богів. Меч в руках героя – джерело порядку, меч в руках вбивці – джерело руйнації.

Як би суспільство не намагалося організувати простір відносної безпеки для себе, створити правила гри для амбіцій, що походять із інстинкту зростання, – хаос усе одно бере своє. З’являються злочинці, тирани та диктатори, прагнучі порядку постійно повинні боротися з ними. Сваволя – джерело добра і зла, все залежить лиш від того, на які вартості вона спрямована. Якщо свавільна людина сповнена любові – вона стане героєм, харизматичним лідером, будівельником Храму. Якщо свавільна людина сповнена ненависті чи байдужості – вона буде Геростратом, вбивцею, злочинцем. Сваволя народу – національне самовизначення, сваволя натовпу – прагнення «хліба та видовищ». І кожна із цих сторін смертельно небезпечна в боротьбі, коли володіє мечем.

Ми не можемо піти від конфлікту, позбутися його. Ми можемо безкінечно від цього втікати, але рано чи пізно конфлікт наздожене. Так само, як ми не зможемо безкінечно тікати від суспільства, від натовпу. Людей стає все більше, а простір Землі не безмежний, тому доводиться «тертися бортами» («Скрябін», «Люди, як кораблі»), розбиратися – хто є хто, хто на що заслуговує, хто чим володітиме. А також – чиє правило буде діяти тут і зараз, чий закон. Етика, тобто набір правил, що визначатимуть гармонію в певному місці в певний час, виробляється тільки між рівними за силою, духом та інтелектом. Коли вже нема можливості перемогти фізично, коли вже нема можливості обхитрувати, – починається гра за правилами, знаходяться компроміси. Світ перетворюється на шахову дошку або дошку для го. Але доки хтось буде у чомусь слабшим – буде нерівність, несправедливість і сторона, що програла.

Права сьогодення здобуті кров’ю. Закони, які ми сьогодні вважаємо чимось апріорі, написані кров’ю відчайдушних повстань і війн. Класових, племінних, етнічних, расових… Вони не започатковані в палацах чи залах судів, вони започатковані на залитих кров’ю площах і полях бою. Почитайте історію і подумайте, що за кожним словосполученням «звергли царя (короля, тирана, диктатора)» приховується фізичне насильство – удари, біль, залізо в тілі. Ось така ціна правової гри, яку маємо сьогодні, того шматка безпеки, який ми вважаємо замалим. Така ціна й самої демократії, яку ми за 19 років звикли зневажати.

Можна уявити, що…

…Всередині організованого світу живе світ тіньовий – світ криміналу. Тінь існує навіть у межах однієї сильної людини, бо автор закону частіше за все існує поза його межами, його сваволя обмежена рамками мети й умов, необхідних задля її досягнення. А коли ми говоримо про суспільство числом у декілька мільйонів, то немудро було б вважати, що серед усіх тих людей не буде нахаб, що зневажають здобуті потом і кров’ю права та закони, що хочуть написати власні закони, спрямовані лише для особистої вигоди. І нахаби мають силу, бо беруть до рук меч. Вони або не можуть, або не хочуть виходити на світлий бік життя й долучатися до відкритої боротьби за владу, але вони організуються зсередини за ієрархічним принципом, щоб створити власне суспільство, власний правовий простір. Знизу стоїть т.зв. «шпана», дрібні злодюжки, шахраї, вуличні грабіжники, зверху стоять корумповані депутати, мільярдери з альтернативними важелями влади. Хтось у гонитві за владою все ж таки виходить з тіні, проте вся ієрархія свавільного кримінального світу залишатиметься в тіні, бо відкрита влада змушує рахуватися із суспільною системою, законом, знаходити шляхи обходу кодексів. А також завжди доводиться враховувати факт співіснування владної вертикалі з кримінальною ієрархією.

Але кримінальна влада – це обмежена влада, бо вона не здатна по-справжньому творити. Творчість не є її метою, тільки загарбання простору і благ. При всьому вбивчому таланті, свавільний тіньовий авторитет існує лишень як кровопивець, паразит на тілі суспільства. Сам по собі він не здатен творити благо, він тільки може його красти за допомогою меча. Без суспільства злочинець не виживає. Вся краса мафіозної структури – покров порожнечі.

Естетично насичені образи вбивці лиш приховують чорну діру всередині них. Наскільки б естетичним не був шлях меча вбивці, він залишатиметься замкненим колом вампіризму – колом поміж пароксизмом насичення і жагою крові. Коли всередині вбивці з’являється щось більше, ніж необхідність убивати, він перестає бути убивцею й отримує шанс стати воїном. І тут справа не тільки в служінні, тут справа у тому, кому служити… Творцю чи іншому вбивці?

Неможливість повністю грати за правилами, відчуваючи себе у безпеці, виводить необхідність володіти мечем кожному чесному громадянинові, який хоче розвиватися чи то в бізнесі, чи то в політичній сфері. Та навіть кожному, хто хоче захиститися від нав’язування чужої злої волі. Як і за всіх часів, мало бути тільки сильним – треба бути розумним, мало бути тільки розумним – треба бути сильним. А питання гармонії ставить на поле гри ще й духовність – емоційну єдність зі Всесвітом, з процесами буття. Меч стає необхідною умовою підтримки рівноваги. Але він як був, так і залишається інструментом, тому за його допомогою долати треба нестак ворогів зовні, скільки ворогів усередині – страх і непевність. Під дією духовного впливу твій меч перетворюється на дзеркало, де ти бачиш себе наскрізь. Погляд на себе через меч випробовує дух на міцність, гартує. Меч ніколи не може бути «просто спортом» чи «просто символом», сама його сутність виводить фехтувальника у філософський простір, де він має обирати собі шлях відповідно до внутрішньої сутності. А потім приймати всю відповідальність за зроблений крок. Меч допомагає зрозуміти, хто ти є. Меч в руках Майстра допомагає зрозуміти – ким ти можеш бути. В будь-якому разі, тримати в руках меч – це радість, це ще одна реалізація себе і перемога на собою, заповнення порожнечі буття тим, що ти любиш. Меч в руках означає, що ти торкнувся протилежного боку існування, вступив у конфлікт, а отже почав процес Гармонії. Перш за все – усередині самого себе.

Можна уявити, що…

…Падіння імперій почасти відбувається через поширення простору безпеки. Люди забувають про той хаос, що ховається під покровом цивілізації. І так до першого Калігули. Він випустить на волю звіра, і звір пожере імперію зсередини. Людина – явище, яке доходить кінця, проте людина здатна створювати речі, які живуть довше за неї, довше навіть за покоління. Держава – одна з таких речей. Етнос постійно видозмінюється в процесі етногенезу, але зміни ті відбуваються завжди навколо певного стрижня, який забезпечує зв’язок етнічного кластеру в просторі та часі. Можливо, якщо завжди пам’ятати про меч і конфліктність буття, можна не уривати стрижень, не нівелювати досягнення минулого, не робити життя народу дискретним, бо це вимагає постійної відбудови суспільства майже на голому місці.

Пам’ятати про рівність за вищою ознакою, пам’ятати про необхідність гри заради розвитку і досягнення нових вершин духу і гармонії – ось мотивація до передачі мудрості меча від покоління до покоління. Ось мотивація до споріднення культу воїна та культу митця. Мистецтво втілює в собі квінтесенцію народності, зібрану та концентровану в одному представникові народу. Якщо він також буде володіти мудрістю меча, то зможе нести здобуте крізь час. Митець – воїн світла. Проте сучасність, нажаль, розділяє ці поняття, нівелюючи значення обох. Тому що перемагає один бік – натовп Геростратів і споживачів. Бунт мас відбувся, і тепер ми пожинаємо наслідки. Тепер нам доводиться заново вивчати меч і вчитися керувати ним, аби він чи хтось інший – не керував нами. Ми – це вільні уми, той, хто бере на себе відповідальність за народ у межах власної компетенції. Якщо такі дійсно існують, якщо це не ілюзія запаленого розуму, то нам конче необхідна мудрість меча, мудрість воїна. Нам треба пам’ятати про хаос під покровом цивілізації, хаос під покровом правил і свідомості в голові, щоби врівноважувати їх. Щоби прокласти між ними меч.

Ознака Творця – визначення міри, в тому числі – безмірності. Творцю більше не цікаво перемагати в банальних битвах, він шукає гідного партнера в грі, бо виграш у грі обіцяє йому ще вищий рівень духу, ширші горизонти почуттів. І можливо, що саме тому собі Творець завжди шукає Учня – не тільки заради передачі навичок мистецтва, але й заради того, щоби побачити ще вищий рівень буття після перемоги учня над ним. Учень – це свого роду ключ до вищих сфер майстерності для Вчителя. Недарма Аристотель називає мудрецем того, хто може не тільки розуміти мистецтво, але й навчати мистецтву. Так само, як діонісизм вливав у душі давніх греків порцію дикої енергії до нових творінь, так Учень стає для Вчителя мірою безмірності, його діонісізмом, екстазом на межі життя та смерті. Екстаз можливий тільки тоді, коли ти виходиш на межу і балансуєш на ній – між добром і злом. Тоді ти повний, тоді ти знаходиш вістря прагнень, вістря гармонійної рівноваги – знаходиш «меч меча».

Можна уявити, що…

…Справжній Творець в якійсь мірі виходить по той бік людства, бо виходить по той бік добра і зла, та знає міру першому й другому. Саме тепер людство стає для нього «каменем, з якого він має витесати скульптуру».

До роздуму можна долучити славнозвісну «Гру в бісер» Германа Ґессе. Касталійська ієрархія яскраво змальовує зростання духу, але в результаті Йозеф Кнехт повинен піти заради того, щоб знайти ще більшу вершину – роботу в зовнішньому світі та свого Учня. В результаті він гине заради Учня, тим самим даючи найкращий урок юнакові. Навряд чи Ґессе закладав саме такий сенс у завершення «офіційної» частини свого роману, але неможливо не вгадати в тім алюзію міфу про передання мудрості від старого покоління новому, а також заміни старого новим. Нині таке положення справ сприймається через призму «конфлікту батьків та дітей», але навряд чи правомірно поширювати цей конфлікт на все суспільство. Часто старше покоління з певного моменту самовільно переходить у стан «сходинки» для своїх дітей. Вони хочуть, аби наступні покоління були кращими за них, і не обов’язково в егоїстичній формі прагнення реалізувати власні мрії в дітях, а скоріше зберігаючи дітей «тими, ким вони є». В тому старші знаходять свій останній ривок у розвитку – побачити досягнення молодих, яке спалює і розтрощує їх видовищем своєї величі. Звісно, якщо розглядати символічно. Старші не руйнуються, але спостерігають за рухом молодих із насолодою зі своїх місць. Споглядання – це чеснота старих мудреців. Тут знову згадується доля Магістра музики з той же «Гри в бісер».

В якомусь сенсі описаний перехід теж є конфліктом. Але зробити його гармонійним – справа айкідо. Бо буває й так, що батьки нівечать власних дітей нерозумними вимогами, спричиненими власними невдачами, фрустраціями та комплексами. Такий «вчитель» вбачає в учні лише глину для власних експериментів. Нічого доброго з того «навчання», звісно, не вийде, бо ж навіть якщо учень і глина, то глина теж вимагає відповідного поводження – тонкості рухів і гостроти розуму. Авторитаризм – застосування молота там, де потрібен скальпель, а то й терапія. Авторитаризм – основа рабовласництва, де з часом раби займуть місце деспота. Звідси можна повернутися до питання про кримінальну владу, яка завжди будується на авторитаризмі, на кшталт монархії, тобто за архаїчним принципом. А вже звідси й торкнутися ненависті, закладеної в серця деяких людей.

Аристократія – не стан, аристократія – процес. Будь-що краще без підтримки, без відтворення занепадає та руйнується. Уявіть собі покинутий будинок чи храм. Без ремонту і прибирання він дуже швидко буде поглинутий рослинністю, повернеться до іншого рівня рівноваги, за людськими мірками – до хаосу. Так само й будь-що в духовному світі людини – без підтримки той світ зникає, повертаючись до стану суто тваринного. При розгляді людини на фоні Природи подібне явище не має якогось визначеного сенсу, але людина існує в техносфері, тому вразі деградації вона може перетворитися на мавпу за пультом управління ядерним реактором. Отже аристократами не народжуються навіть самі аристократи. Їх має гартувати пекло Гефеста та сходження на Парнас освіти – досвіду поколінь.

Омріяна еліта – герої, рятівники, справедливі правителі… По суті, саме вони стануть відповідальними за рівновагу між тіньовим та освітленим боками життя, за зміцнення гармонії свого суспільства. Але тема меча стосується не тільки еліти, не тільки кіл обраних, але кожної людини. В міру своїх сил, свого рівня інтелекту та здібностей, кожен повинен шукати свій шлях, свою гармонію, свою мрію. Мудрість не дивиться на гаманець чи майно, її може отримати лише шукач, й отримає він її в міру власного духу. Отже, триває наш пошук меча і «меча меча», і блаженний той, хто віднайшов їх.

Фото:

Катана: http://www.internet-magazin.jp/katana/katana21.htm

Го:  http://www.peremeny.ru/books/osminog/680

Шахи: http://news.if.ua/tag/шахи

KulturтектонікаАр[т]хітектонікаГармоніяКонфліктологіяПотік свідомостіПсихологічні одноборстваСофізм

Максим Холявін • 24.08.2010


Previous Post

Next Post

Comments

  1. Kottj 25.08.2010 - 18:05 Reply

    Якщо катани 🙂
    То як в Міямото Мусасі:
    Вивіска на дверях майстра-полірувальника мечів: “Полірую самурайські душі”
    і прохання фехтувальника: “Майстре, відполіруйте мою шершаву душу”

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University