Персональний сайт Максима Холявіна

Дух музики

«Чого ж ти лякаєшся? Із людиною відбувається те саме, що й з деревом. Чим вище він прагне вгору, до світла, тим глибше врізаються корені його в землю, вниз, у темряву та глибину, – у зло».

Фрідріх Ніцше. «Так казав Заратустра»

Коли розбираєш класичний твір, уважно слухаючи кожний акорд, кожну ноту, – перед тобою постає дивовижна логіка звуку. Коли слух налаштовується на тональність твору, вхоплює розвиток мелодії, то розум уже сам підказує наступний акорд, наступний хід. Декілька основних нот задають хід усього твору. Знаючи їх – зможеш написати стільки, скільки буде потрібно. Ці декілька нот вміщують у собі все – основну, побічну партії, вступ та розвиток сюжету, вони є ключ до шляху, де вдалі майорить світло кульмінації. Гра – рух до неї, кроки, біг. Світла стає все більше, нерви розжарюються все біліше, і – ось! – він, вибух, хвилі, промені та іскри, наднова. Далі гра – поширення її променів у просторі, розрішення внутрішнього напруження і задоволений спокій. І все завдяки декільком нотам, що стали стрижнями внутрішньої гармонії твору.

Інколи музикування нагадує плетіння шарфа чи светра. Плетіння теж має свою внутрішню логіку, закономірність, задану задумом, якої необхідно дотримуватися, аби досягти бажаного результату. Плетіння з окремих часток цілого вимагає дисципліни, високого рівня навичку, напруження навчання. Проте сам творець ніколи не сприйматиме все як щось обтяжливе, як заваду. В тому напруженні, в тій дисципліні полягає суть життя, сенс і вища насолода. На питання: «Нащо воно тобі треба?» – творець завжди повинен відповідати: «Щоб дихати!» Десь там, на вістрі творіння, на межі симетрії відбувається виверження почуттів, яке змиває собою межі свідомості, й людина нарешті отримує те омріяне єднання зі світом – через відтінки мажору та мінору, через баланс різнобарвних гармоній. Навчання творця музиці – проходження крізь світ, аби дістатися світу схованого глибоко всередині діонісізму. Діонісійський екстаз став неможливим після того, як утратив духовну основу. Музика зберегла в собі його закон, тому що структура на службі емоційного вибуху – сама сутність музики.

Романтична тяга до пристрасності, до руйнування внутрішніх меж за допомогою потужного звукового струму, відродила діонісійство. Але це небезпечне відродження, бо свідчить воно про наростання поривчастості в людях, у суспільстві. Недарма давні китайці опасалися «бурхливої» музики, недарма Герман Ґессе зробив свою Касталію адептом класицизму – міцної структури, що не дає емоціям вирватися назовні, підкорити собі розум. Бо надмірний вихід хаотичного світу підсвідомості загрожує балансу речей, хаос без духовності перетворюється на криваве місиво, з якого зрештою постає залізний монстр Реакції – гіперструктурованість, яка повністю придушує будь який вияв емоцій. Тому повинна бути й міра надмірності. Музичне мистецтво, якщо розглядати його цілокупно, не зосереджуючись на якійсь одній його частині на шкоду іншим, дає змогу знайти точку балансу, де емоційний вибух стане частиною циклу, надмірність отримає свою міру без шкоди для порядку. Саме музика дозволяє знайти справжню гармонію, що не викидає за свої межі жодне явище, але знаходить йому місце. Тяжкі випробовування стають важкими акордами мінору та дисонансів, просвітлення стає тонким переходом до мажору, стихія бурлить вібрато, зосередженість коливається хвилями повільних арпеджіо. Музика – це ми як є. Без прикрас і без недооцінювань. Це ми – голі перед обличчям життя, це ми – із рівними шансами довершеності та руйнації, завжди в центрі виру мільйонів природних сил, самі – сила, що здатна на будь що. Здавалося б – це такий простий висновок, але для кожного простого висновку, для кожної «прописної істини» треба пройти нелегкий досвід, перебрати й випробувати багато думок, відчути справжній біль та справжню насолоду. Адже так само кожна ясна, струнка соната чи симфонія – результат напруження, а то й поневірянь, – композитора, підсумок великої праці.

Як найвеличніші дерева народжуються з найглибшої темряви Землі, так найвища думка Людини народжена в найглибшому пеклі його життя. Боги колись теж викували свою істоту з пекла хаосу. То ж – хто знає – може завтрашній день людства всупереч песимістичним прогнозам усе ж таки буде осяяний прекрасною симфонією вищої гармонії. Принаймні, ця темна кузня сучасності залишає надію…

Чорніє кузня – потрібен Ґефест! –

треба більше розжарити полум’я!

У нас дуже багато заліза

струмом чорно-червоним тече,

називається – Кров’ю,

тільки прийде Ґефест –

стане зватись Мечем!

KulturтектонікаАр[т]хітектонікаАртГармоніяМузичнеСофізм

Максим Холявін • 28.07.2010


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University