Персональний сайт Максима Холявіна

Психологічні одноборства. ч.2 – Бій із тінню

Раніше мені важко було сформулювати, яким же самим чином треба вирішувати психологічні проблеми. Інтерес до цієї теми завжди призводив до довгих бесід і дискусій, в яких будувалися та руйнувалися рецепти щастя.

Мені завжди імпонувала позиція володіння собою, своїми емоціями, певна міра суворості та велика сила духу. Але ніколи не хотілося ламати себе чи будь-кого іншого. Так само не хотілося, щоб люди заганяли себе в глухий кут затиснутої душі. Незважаючи на мету. Завжди вважав, що такий жорстокий інструмент вбиває в особі те, що й насолоджується, власне, досягненням тієї чи іншої мети. А біг затиснутим у футляр величезної волі, врешті-решт, приводить до прикрого розчарування. «От начебто, все є, але все не те…»

Проте з іншого боку, нестримний тік емоцій нічим не кращий, бо взагалі не лишає людині можливості якось рухатися, вона перетворюється на грудку сміху та сліз, що навіжено скачуть, змінюючи одне одного. Сам у період отроцтва потрапив у такий вир, що спричинив прикрі помилки і досвіди, яких волів би уникнути. Хоча, «Все, що мене не вбиває, те робить мене сильнішим», – як казав герр Ніцше. Усі ці онтогенетичні сходинки зрештою допомогли зрозуміти, яким чином треба керувати собою. Звісно, мій досвід не є універсальним, але поділюся декількома підходами, що були виведені в ході персонального пошуку.

Отже, із часом психологічні проблеми постали переді мною у формі математичних задач. Вхідні дані проблеми, її характеристики – то були наче цифри формули. Завдання полягає в тому, щоби цю формулу спростити, звівши до декількох основних змінних, а потім спрощене завдання нарешті розв’язати. Емоції не треба було притлумлювати, їх треба було лише спрямувати в потрібний бік. Саме тут ми і підходимо до основної методи. Її я вивів для себе вже пізніше, після одного за формою банального, але за сутністю одного з вирішальних – досвіду.

  • По-перше – треба чітко зрозуміти, чого я хочу. Що є мій найголовніший, найглибший і найперспективніший пріоритет.
  • По-друге – треба чітко визначити наслідки тих чи інших рішень поставлених питань. Що відбудеться, коли я зроблю так, а що – коли інакше.
  • По-третє –  треба примірити всі види рішень щодо цього пріоритету, й обрати той, що найбільше збігається з ним.

На словах це просто, але на ділі доводиться вчитися оперувати волею. Певний рівень самопримусу залишиться, бо кожне бажання є до болю привабливим, уява послужливо малює тільки позитивні наслідки будь-якого рішення, відкидаючи негативні варіанти, забуваючи про тих, хто може в результаті якось постраждати. Бачити треба все, тому доводиться трошки напружитися, щоби спрямувати аналіз у правильному, всебічному напрямку. Інколи це схоже на гру із самим собою. Ти сам висуваєш аргументи за та проти, наче шахи чи кісточки го. Завдання – не схибити, добитися повноти бачення речей.

І навіть тоді, коли всі шляхи розглянуті, висунуті вимоги щодо майбутнього, побічні стежки все одно будуть вабити душу аж доти, доки не почнеш рухатися обраною. Так, тут теж лишається великий ризик помилитися, але для цього має відбуватися самовідчування. Треба час від часу аналізувати – чи добре почуває себе душа на цьому шляху, чи не варто вчасно зупинитися і змінити напрямок? До речі, саме задля запобігання отаким помилкам, під час досягнення об’єктивного бачення ситуації треба достатньо зважувати й власний інтерес. Не можна забувати про себе або зневажати себе, применшувати необхідність власного задоволення життям.

Рушити обраним шляхом теж треба після вольового зусилля. Тоді, коли чітко визначаєш, чого хочеш, це зусилля більше не є ламанням себе самого, насильством над душею – бо ти крокуєш саме власним шляхом до власного прагнення. У відповідному середовищі вольовий акт стає імпульсом для подальшого руху. Спочатку ніби вирівнюєш дорогу, а потім просто штовхаєш колесо, аби котилося в певному напрямку. Штовхати теж треба вміючи, бо навіть на рівній дорозі неправильно зрушене колесо може впасти. Для цього треба у певні моменти нагадувати собі про те, чого ти прагнеш, і поволі змінювати поведінку (адже кожний із зазначених шляхів – це різновид поведінки) через зміну окремих вчинків або реакцій, до яких можна було звикнути з певних причин. Таким чином, потроху підштовхуючи себе, можна зрушити в обраному напрямку.

Інколи побічні бажання починають пручатися, вабити сильніше, звинувачувати в жорстокому ставленні до себе. Вони вередують, наче малі діти, тому доводиться проявити твердість і припинити їхнє голосіння збільшеним вольовим імпульсом до зміни поведінки.

На рівні, коли вже дуже чітко визначені всі прагнення, коли життєвий план із тактичного перетворюється на стратегічний, коли вже досить глибоко відчувається сенс свого життя, можна застосовувати до себе психологічне айкідо. На такому рівні вже дуже легко скеровувати внутрішні енергетичні потоки з одних бажань на інші. Емоція, коли не вона керую тобою, а ти нею, – є вельми цінна штука. Емоції сплітають тканину життя вузликами імпульсів та реакцій. Тому кожну з них можна вплітати в нові полотна. Саме в цьому є сутність мистецтва – танцювати з емоціями, зберігати їх на відповідному місці. Це в чомусь можна порівняти з вогняним мистецтвом – ти крутиш запалений реквізит так, що він зігріває тебе, але не обпікає. Мистецтво лежить у точці балансу між емоцією та волею. І як тільки одне бажання прагне замістити собою все твоє єство, ти вольовим імпульсом підхоплюєш його і запускаєш у тому напрямку, що найкраще відповідає твоєму сенсу життя. Таким чином ані бажання (емоція, почуття) не є втраченим, ані внутрішня гармонія – порушеною.

Зрештою, завдяки цим двом підходам, можна вже не ламати себе на користь якогось бажання чи правила, а може й психологічного комплексу. Можна просто визначити мету і рухатися обраним шляхом, не дозволяючи короткостроковим пристрастям збити тебе з головної дороги до мети. Звичайно, сенс життя відшукати не так то й просто, цей момент залишається тягарем кожного з нас, людей, але віднайдений сенс можна так само легко втратити за нескінченними потоками зовнішнього та внутрішнього життя, адже вони постійно перемішуються одне з одним.

Вища мета стає віссю, відносно якої можна вимірювати бажання, а також закручувати їх у потрібному напрямку. Воля зі сліпої сили перетворюється на тонкий, математично вивірений відносно себе самого, імпульс, що не ламає тебе, а допомагає рухатися далі. При цьому ще й зберігається той чуттєвий запас, із якого можна черпати сили протягом усього життя.

KulturтектонікаГармоніяПсихологічні одноборстваСофізм

Максим Холявін • 16.06.2010


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University