Персональний сайт Максима Холявіна

1 коментар

Перемога?

Історія показала, що будь-яка вартість може стати розмінною монетою політиків і комерсантів. Торгують майже всім. Неможливо продати лише справжнє. Але справжнє стає майже непомітним за вивісками та транспарантами, під прапорами та гаслами. Для того, щоби знайти справжнє, доводиться напружувати очі та брати на допомогу вогонь удень.

Перемога над фашизмом – це важливо. Це не можна забувати. Проте варто поставити питання  – а що саме важливо в цій перемозі? Чи людство стало кращим після Другої (!!!) Світової війни? Навряд чи. Бо ж на ній концтабори не закінчилися, тиранія не зникла, тоталітаризм лише відійшов у тінь, звідки протягнув до людей свої нитки. Ветерани відвоювали свою землю, але чи звільнили її? Ми отримали шанс, але чи використали його? Пафосні танці політиків і комерсантів навколо Перемоги вселяють відразу. Пафосні воєнні пісні звучать фальшиво. Паради виглядають невіглаством. Бо ж кричимо про жахіття війни, але при цьому влаштовуємо нові – однорічні, місячні, тижневі… І раз за разом вони стають усе більш безчесними, негідними. Проте їх сприймають мало що не справедливими. Маси, опрацьовані мас-медіа, пафосно кричать про фашизм ворогів. «Фашизм» теж став розмінною монетою «народних прокурорів». Фашистами тепер легко охрестити американців, грузинів, українців, литовців, латвійців, естонців… Простіше кажучи, усіх невигідних комусь.

Ми розмовляємо про Перемогу, але хто переміг? Хто був добрим, а хто – злим? Кричать про звірства фашистів, але обходять увагою звірства червоноармійців. Якщо ж це навіть визнають, то кажуть, що то були «окремі випадки». Але хіба не те саме можна сказати про протилежний бік? Адже скільки було серед фашистів звичайних хлопців, що стали заручниками режиму? Скільки було поневолених аристократів, що мали думати про власні сім’ї під прицілом? Із тонким підходом до справи втрачається символічність як війни, так і перемоги в ній. Її вже не накачаєш імперським пафосом, не накачаєш епатажем «правди», як це роблять сучасні кінорежисери. Війна постає брудною справою і брудною трагедією, де героїзм – епізод, а не правило.

Але я не кажу, що ми не маємо дякувати дідам (хто ще залишився живим) за їхні жертви заради сімей і нащадків. Як не крути, але саме вони дали шанс бути. Хто і як його використав – справа інша, головним є те, що діди зробили залежне від них, вони виконали місію. Далі вже справа за новими поколіннями. Перемога як явище лишається актуальною, напевно, протягом двох-трьох поколінь. Далі вона вироджується на малозрозумілий символ. Найкращим було би переродження Перемоги в Примирення або Пам’ять. Подякувати тим, хто бився за порятунок, засудити злочинців, пробачити тим, хто був неправим, вшанувати пам’ять загиблих. На останньому варто навіть зосередитися більше, бо це дозволяє зрозуміти – наскільки великою ганьбою є сучасна війна, скільки шансів і життів незворотно втрачено (…so many precious lives lost © Chuck Schuldiner). Скільки посмішок, скільки прагнень пішло внікуди, постало перед обличчям загибелі без шансів на порятунок. Зважаючи на це і на те, як розвивалась історія людства далі – в тій війні програли всі. Просто – всі. І ми програємо її кожного року, поки не робимо висновків, поки не намагаємося навчитися конфліктувати на вищому рівні, в іншій формі, через інші причини. Не конфліктувати неможливо, таке життя, проте це не виправдовує воєнної ганьби. А ганьбою у війні сьогодні є все – від її причин до наслідків. І страшно те, що це мало не єдина можливість для маси зрозуміти цінність життя, цінність тих елементарних речей (не кажучи вже про речі великі), які звикли зневажати. Жахливо, що людство настільки тупе в своєму способі життя, що не знаходить кращого способу пізнати екзистенцію, ніж за допомогою бруду, крові, приниження. А потім кричить про Перемогу. Витягає з бруду і крові героїзм, забуваючи про бруд і кров. Тішиться своєю міццю, котру так і не навчилося скеровувати в конструктивному напрямку, котру використовує задля бруду, крові та приниження.

Освенцим

Перемогти ми зможемо тільки тоді, коли навчимося не просто дякувати ветеранам і згадувати, але робити висновки з історії. Коли побачимо війну не одкровенням, а безглуздим жертвоприношенням Молоху правителями власних людей. Коли переможець уже не буде омріяною державою, а стане анти-життєвою імперію, що перемогла іншу анти-життєву імперію, але була поглинута третьою. І саме людство досі лишається анти-життєвим. То де переможці? Де герої? І навіщо герої, як їх труд проходить марно? Якщо їхня справа навіть у межах одного народу досі лишається предметом ворожнечі?

Перемогти треба не фашизм, і навіть не тоталітаризм як такий, а невігластво, дурість людини, що народжують їх. Перемога у війні – умовність, роздмухана до розмірів стереотипу, а от перемога над вадою – це дійсно варте уваги і зведення до традиції. Перемогти невігластво можна тільки починаючи з малого – зі зміни розуміння значення перемоги та війни. Бачити фактаж історії, а не численні інтерпретації, вигідні політикам і комерсантам. Що є фактаж історії? Статистика.

Загальні людські втрати досягли 50-55 млн. чоловік, з них загинуло на фронтах 27 млн. чоловік.(Вікіпедія) – ось фактаж. Ось обличчя війни.

Згадувати це варто було б із Симфонією №3 Генріка Гурецького, «Жалісні пісні», кантатою, складеною зі слів в’язнів фашистських концтаборів, записаних ними на стінах. І не стрибати й напиватись, а поминати у траурі. Не кажучи вже про неможливість, ганебність використання Перемоги чи Пам’яті в якості брендів.

Постскриптум.

Ні, це не рядові події, це результат довгого історичного шляху. Хіба тоталітарні імперії народжені в ХХ столітті? Хіба це не ендшпіль абсолютизму, ні, навіть, абсолютистського світогляду, який не дозволяє бути нічому, крім ствердження. Однобокість, небажання альтернативи, сліпота, керування страхом і жадібністю, ницість – ось причини, зварені в історичному котлі в кашу тоталітаризму. Це випробовування на міцність усього кращого в людині – чи виживе? Наскільки сильний і життєздатний людський дух? Чи зможе він подолати дисбаланс, це зло натовпу і розпинання в якості одкровення? Інтелектуали, духовна еліта суспільства не має права розслаблятися й сліпо погоджуватися з існуючими ідеалами – новими чи застарілими. Критичний розум не має права втратити свою чистоту і ясність. Прагнення до гармонії не має права засинати під колискові з телевізора. Інакше помре не просто людина, а все те краще, чого вона досягла.

СофізмХворе питання

Максим Холявін • 10.05.2010


Previous Post

Next Post

Comments

  1. Kottj 11.05.2010 - 14:41 Reply

    для мене все дещо простіше.
    По-перше
    Вітчизняна Війна.
    Вчергове сюди потикнулися загарбники і отримали по бороді.
    Отак – сиділи люди вдома, а до них полізли. Розбійників треба було витурити. Як з кожної окремої домівки, так і з власної землі загалом. Було одне іго (монголо-татарське), інших загарбників звідси викидали.
    Це – Премога. Над власною розгубленістю і слабкістю. Бо ж одразу загарбник захоплював міста і села майже без бою. А потім народ зібрався з силами і витурив.
    Про цю перемогу треба пам*ятати і нагадувати, щоб інші не потикалися. Загарбники-то взяли до уваги, що увідкриту краще не лізти. А от ми самі…ще маємо навчитися захищатися і від прихованого наступу. От чому треба пом*ятати і про спроби загарбання і про колишні перемоги та поразки.
    ТАк, чисто особисто – мало випхати хулігана за двері, його треба спустити по сходам повибивати йому всі зуби об ті сходи і випхати на вулицю, бажано в багнюку.
    ТОМУ загарбнику треба було саме відкрутити голову, бо просто витурити його за свої кордони було мало.

    По-друге.
    Війна з фашизмом. Так, перемога дала нам шанс. Саме перемога тоді і над тим режимом. Шанс у тому, щоб обирати майбутнє. В чомусь цей шанс використаний. В чомусь – ні. Але поки ми пом*Ятаємо про ті події і про цей шанс – в нас є можливість ним скористатися.
    Ось, зараз фашизм знову підіймає голову – ми знаємо, чим це загрожує, тож треба з ним воювати. Кожному – за можливистю. Щоб не допустити повторення історії.
    Так, справа уже не в конкретних країнах та людях, а в принципах.
    Треба пом*ятати не тільки про бруд буквальної війни, а про бруд інформаційної війни, яка передувала фізичним бойовим діям.

    По-третє
    Марші, пісні, паради. То – ритуал згадки. Для ветеранів, для тих, хто тоді був дитиною і пам*Ятає.
    Я думаю, нам треба відкидати всю налиплу інфо-мішуру. Всю політичність і комерційність, і дивитися на це саме так. І просувати саме таке бачення.
    Воєнні паради я не люблю. Демонстративна агресія. Хоча мені подобаються “малюнки” з людей та техніки. Але якось верне від цього.Єдиним виправданим парадом був парад 45-го. А пісні – це відображення почуттів і настроїв тих людей. Це – важливо. Це – складова тих часів, складова атмосфери тієї війни.
    Реклама і інше паразитування – то дійсно паразитування. Я вже казала, що це – віяння часу, результат інфовійни, яку ми зараз програЄмо.

    Так, ноги цієї війни не з одного дня ростуть. А як мінімум з першої світової. тоді пригнічення і розчавлення однієї країни підняло хвилю невдоволення всередині цієї країни. Що й привело до влади фашистів. Оце теж не треба забувати.

    Пробачати особо нічого. Безпосередні винуватці вже отримали. Особисто їм виправдання нема. Головне не ідеалізувати. Нікого. І ніщо. Бо зараз стало модно історію переписувати і віднаходити нові “документи”
    Важливо пом*ятати і концтабори, і весь бруд і жах. І велике зло і те, що трохи меньше.

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University