Персональний сайт Максима Холявіна

Новини-лавини

Якщо зробити перебування в мережі трохи більш активним, спробувати зазирнути за межі необхідного інформаційного простору, на голову вивалюється лавина інформації, очі розбігаються й потрапляєш у стан майже кататонії. Чорт! І як тут розібратися? Розібратися допоможе святий Google, бо без чіткої мети в цьому водоспаді новин можна швидко потонути. Все просто: вбив назву потрібного гурту – отримав усі про нього новини. Щастя й блаженство.

Але як бути, коли хочеться ширше зорієнтуватися в музичному процесі, так би мовити, подивитися понад хвилями й зрозуміти – чим живе світ, що від нього можна чекати найближчим часом і таке інше. Отут важче. Мало аналітики. Вона, фактично, взагалі відсутня. Суцільні звіти, рецензії, анотації та скандальні новини – жовтизна. Аргх. Щоб хоч якось уявити собі картину в тій чи іншій музичній галузі, треба перевернути купу постів, більшість з яких не буде відрізнятися цікавістю та значущістю.

Частіше за все в новинах можна почути хіба що про те, що з’явився новий басист, вокаліст спився, барабанщик пішов у сайд-проект і ще купу речей, які майже не стосуються творчості безпосередньо, тобто не вплинули на ідейний зміст пісень та композицій. Тоді який в цих відомостях сенс? Отож-бо й воно, що майже ніякого. Хіба що «просто знати» про кожні рухи гурту. Ну, це важливо хіба що для того, щоб не прогавити момент їхнього розпаду.

Певно, новини (а інколи й рецензії) будуються за таким матеріалістичним принципом, тому що вважається, що музику краще слухати, ніж розмовляти про неї. Але тоді відпадає можливість аналізу, кращого розуміння музики через обмін думками, вираження незадоволення якістю й таке інше. Дивно, що існує ще цілий натовп т.зв. «критиків», чиї коментарі наводяться в окремих матеріалах, проте від них самих немає ніяких докладних реплік. Тільки: «О, це круто!» – або: «Ні, повний провал». Чому, навіщо, як… На ці питання відповіді не знаходиться. Певно, тому що маскульт й гадки не має про те, що музику можна не тільки односкладово коментувати, але й аналізувати, витягувати з неї більше, ніж кількахвилинна бездумна насолода.

З тих самих причин відсутній погляд на музичний процес як загальнолюдське явище, що виражає внутрішній світ суспільств. Немає погляду, немає розуміння, немає прогнозів на майбутнє. Навіщо? Це ж шоу-бізнес, тобто бізнес розваг. “And music?.. Well, It is just entertainment, folks!” © Devin Townsend, “Earth Day”.

А деякі висновки треба було б зробити.

Наприклад, констатувати майже повну відсутність альтернативи комерційній сцені, маргіналізацію інтелектуальності в музиці, а також занепад відчуття сенсу творчості, домінування кліше й безідейності. Ні, я не хочу сказати, що треба повертатися до соціалістичної системи оцінки музики, де кожна композиція має бути ідеологічно відповідною, але вважаю, що без ідеї, без якоїсь визначеної і вагомої концепції твір мистецтва втрачає відсотків 80 вартості. Тобто, від нього дійсно лишається тільки розвага. Це ще раз каже, що суспільство споживання продовжує парад по дорозі деградації. Але що ми маємо з інтелектуального боку. Самі нарікання на долю. Ніхто не пропонує варіантів відповідей на життєві питання кращих за ті, що співають бандитського вигляду радикали в своїх маніфестах. Пропонують понарікати, попротестувати, розплакатися, напитися й замовчати, задовольняючи піднесену мізантропію.

До чого веду… Веду до того, що окрім створення насиченого інформаційного простору для аудиторії, треба ще й створювати певні орієнтири в цьому просторі, що вчили б оцінювати, допомагали краще розуміти ті чи інші аспекти музики. Має бути робота критика, що не була б авторитарними заявами «круто», «лайно», але виявляла б усі сильні та слабкі місця, допомагала б слухачу, а не програмувала його.

Але тут ми торкаємось теми ще складнішої, аніж проблеми журналістики. Самі митці часто не вміють або не хочуть розмовляти про свою творчість. Казати вголос про ідеї пісень, інструментальної музики вже майже моветон, усе має відбуватися без слів. Так уявляють собі юні романтики ідеальний секс. Але в житті так буває тільки після тривалого процесу пізнання одне одного, де, хочеш-не-хочеш, а треба розмовляти. Проте хіба це впливає негативно на насолоду? Ні. Навпаки, тоді можна отримати ще більше задоволення. Ключ до задоволення в музиці – розуміння звуку. Хто розуміє музику краще за автора? Тому варто лишати вказівні знаки для шукачів сенсів, щоби вони не просто побачили десь світло естетичної думки, але й пізнали її настільки, наскільки зможуть. Треба говорити, а не зверхньо фукати на «невігласа-журналіста» з дурним запитанням «а що Ви хотіли сказати?» До речі, коли ясно абсолютно все, то таких питань не виникає (ну, хіба що в телевізійників, бо їм же треба візуальний ряд давати). Принаймні, в тому разі, коли журналіст не є чужим мистецтву. Проте, якщо таке питання виникає в людини досвідченої, то варто й задуматися про підказку. Бо ж прямої відповіді ніхто й не прохає, то було б нецікаво.

Отже, як навчаться розмовляти (по темі) самі митці, то й журналістам стане легше аналізувати та поширювати інформацію про мистецтво. Коли журналісти матимуть певну філософію у створенні інформаційного простору, що дозволить не тільки повідомляти про мистецтво, але й вивчати його – мистецький процес повернеться в поле зору суспільства. Його сенс буде відновлено, встановиться хоч якась гармонія духовного буття. А поки маємо вигрібатися з-під завалів новинного мотлоху…

Звісно, це не все, що треба сказати з цієї теми, тому записуємо “практичний посібник з розмов для авторів” у тему подальших дослідів та спостережень.

KulturтектонікаАртЖурналізм

Максим Холявін • 25.02.2010


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University