Персональний сайт Максима Холявіна

ASHES AND SNOW/ПОПІЛ ТА СНІГ – занурення в себе

Попіл та снігThe whales do not sing because they have an answer. They sing because they have a song.

Gregory Colbert

Живеш, наче кит… Ти плаваєш у шумних океанах людства, перетинаєш різноманітні течії – теплі, холодні… Така стихія, твоя стихія. Сподіваєшся бути з водою на «ти», наповнити її життям… Але час від часу треба спливати й ковтати повітря. Воно лежить понад водою, воно родом із іншого простору, аніж твій океан. Повітря чогось позалюдського, чогось такого, що лежить по той бік тебе… Або ж углибині тебе?

Струмінь гармонії. Тиша. Голос. Звук. Сон. Яв. Життя в такій формі, якої ще не було видно. Інший плин часу, інші бажання, інші почуття.

Так приємно уявити себе скалою, що містить всередині глибоке-глибоке озеро. Його золотава темрява вабить. Прохолодна вода тримає тебе підвішеним у просторі. Наче опора є, але її хиткість дарує відчуття польоту. Чим глибше пірнаєш, тим яснішою стає таємниця всього. Ти відкриваєш інший бік світу, ти відкриваєш джерело самого себе. Звідси, з оцих глибин тече до фізичного простору твоє світло. Звідси тече до фізичного простору саме життя.

Гармонія – це щось потужне. Це рівне гудіння генератора вічності. Вічність насправді не така, якою ми її уявляємо з позиції повсякденності. Вічність – це те, що постійно змінюється. Вічність – це різновид сну. Життя – частина вічності. Це особливий сон, де ми всі пливемо всередині самих себе, прямуючи до самих себе. На шляху ми бачимо дивних істот – слонів, китів, соколів, гепардів. Вони – боги. Ти – бог. Разом ви – пантеон світу. Ви течете життєвим соком з однієї форми до іншої. Ми переживаємо погляд мисливця і погляд жертви, власне кохання й кохання іншого до себе, ми є художники і ми є художнє творіння диких і незбагненних стихій, що лишили нам тільки мереживо взаємодій – фізику.

Gregory ColbertПроект Грегорі Кольбера «Попіл та сніг» – це двері на той бік світу, на інший бік себе. Це погляд углиб себе, що знаходить там такий самий світ, який бачить зовні. Це означає, що ми є все, а все є ми.

Статика фільму – оманлива. Це просто почуття повільного занурення в дивовижний спектр емоцій. Сепія прибирає оману переданого кольору, ти сам розфарбовуєш цей світ так, як вважаєш за потрібне, так, як бачиш тільки ти. Образи дрейфують від сплячих людей у обіймах слонів, підводного плавання в компанії морських корів, китів і рибних зграй – до вибухових екстатичних танців із заплющеними очима в оточенні слонів, соколів, старезних буддійських споруд. Статика фільму – медитативна. Але ж хіба медитація може бути статичною? Свідомість постійно рухається, пливе в товщі підсвідомості, в течіях почуттів. Це така сама прихована динаміка, як і рух літосферних плит. Здається, ніби земля непорушна, але насправді ти ходиш по величезному острову, що дрейфує в морі магми.

Люди і тварини утворюють дві паралельні лінії, два онтогенези, що торкаються одне одного. Торкаються лагідно й обережно. Торкаються гармонійно, як ноти в акорді, як шестерні в годиннику, як закохані в поцілунку. Немає фальшивих обіймів, несамовитого захоплення твариною як іграшкою. Види існують на рівних. Кожний з них однаково величний і всі знаходяться саме в тій точці взаємодії, де утворюється психологічний фокус почуттів. Є нота розуміння, але є нота й великої відмінності. У відмінності втілюється відстань, у відмінності втілюється можливість доторку. Це як музика: щоб утворилась гармонія – треба, щоб звуки були різними.

Ми є одна біосфера, одне космічне єство, але ми не є однакові. Кожна жива істота рівноцінна іншій, але не однакова з нею. Те, що робить нас схожими, – це менш за все ми. Те, що є ми – це маленька зірка глибоко всередині психіки, оточена з усіх боків пустотою. Це є 0,001 того, що робить нас насправді індивідуальними. Але це є благословенна різниця, це те, що дозволяє в світі існувати гармонії, резонансу. А щоб резонувати – не треба бути однією хвилею, треба бути в одній фазі.

Образи бабусі, дівчини, дівчинки… Відчувається рух буття і зміна поколінь, де на вухо шепочуть те, що лишається. Воно живе довше за нас. І поряд завжди ці дивні-дивні істоти. Вони мисливці, вони жертви, вони художники і художні творіння, й ми лишаємося серед них. І ми несемо за них відповідальність, бо отримали владу змінювати світ. Така була воля біосфери. Такий був вибір життя. Але це не значить, що ми окремо, це значить, що ми можемо створити свої акорди, правильно розставивши консонанси і дисонанси.

«Попіл та сніг» – це зустріч людини із собою. Це повернення до основи, до таємничої єдності десь там, усередині нас. Це воля в польоті не як у відірваності, а як у рівновазі стихій. Це пізнання самого себе таким, яким ти насправді є, шляхом єднання зі світом навколо.

Кожний кадр несе своє послання, кожний символ проникає кудись туди, поза видимість розуміння. Фільм працює з інстинктами. Він не грає на почуттях слабкості, як це часто буває з т.зв. «просвітленими» відео, він дає сили, насичує кров повітрям… Адже він є вдих кита понад поверхнею океану. Кити, слони – це сполучення грації з неймовірною силою, потужністю, могутністю. Найбільші завжди перебувають у величному спокої, але це не означає, що вони поза конфліктами. Конфлікт – необхідний результат різноспрямованих рухів, просто їх конфлікт лежить десь на дуже високому рівні, наче зіткнення тих самих літосферних плит… І там, де вони зіштовхуються – народжуються гори…

…тепер можна зануритись у воду знову, щоб заспівати свою пісню. Адже є пісня…

Фотографія Г. Кольбера взята з Wikipedia

Офіційний сайт – http://www.ashesandsnow.org

KulturтектонікаVisual'неАр[т]хітектонікаАртСофізм

Максим Холявін • 01.01.2010


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University