Персональний сайт Максима Холявіна

1 коментар

Deus Ex Musica

Екстремум музичної симетрії руйнує. Музика просякнута прагненням до хаосу, організація звукової енергії в ритмічну та мелодійну геометрії врешті-решт веде до резонансу, який спричиняє «смерть від оргазму». Під час цього резонансу приходить бажання рухатися, прискорюватися, відтворити сильними рухами звук, змушуючи форми реальності зламатися – відкритися назустріч одна одній. Це відбувається в незалежності від темпу музики, все полягає в характері. Навряд чи таку екстатику можна ототожнити з хореографією, бо в останній ще надто багато пластики, вона є свого роду замінником руйнівного екстатичного танка, його символом, евфемізмом. Хореографія не переходить межу, навпаки, її пластика стримує від цього, дозволяючи гратися на краю безодні, але не заглядаючи в неї. Музика починає рух, і якщо не буде стримуючого фактору, що народжує хореографію, вступить у дію той самий екстатичний резонанс. Це схоже на маленький вибух реальності в межах твоєї психіки, що здатен поширитися на навколишнє середовище через тіло. Через канал музичної симетрії енергія підсвідомості (або ж – надсвідомості) знаходить максимально прямий вихід у матеріальний всесвіт, максимально можливу реалізацію, яка лежить поза формою – в тому способі існування, який ми називаємо хаосом.

Музика є межовим виразом трагедії, бо вона є процес-що-має-скінчитися. Ціна музики багато в чому формується в її невічності. Якби музика була вічною, вона не була би процесом, вона була би сталістю, вираженням статики. А так вона кожного разу відтворює квінтесенцію життя, нагнітаючи в мінімальний простір максимальну енергію (читай чуттєву інформацію), прискорюючи час. І після закінчення, перетворюється на інші вібрації, переходить в іншу форму. Так само, як і все живе. Так само, як і вся енергія. В цьому сенсі музика відтворює в собі природу життя.

Ми так само починаємо жити с біологічного імпульсу при зачатті, й протягом онтогенезу витрачаємо запас енергії на життєдіяльність. Чим більше ми витрачаємо, тим яскравіше життєвий шлях. Але й тим сильніше прагнення… до смерті. Фактично, кожне захоплення, кожна дієва майстерність талантів – є прагненням до витрати внутрішньої енергії, а отже – прагненням до загибелі. Для людини існує суб’єктивний час, який вимірюється характером її життєдіяльності. Музика прискорює саме цей час, народжуючи гіперчуттєвість, а отже – витрачаючи нашу енергію. Коли ми входимо в резонанс зі звуком, то переживаємо мікро-смерть. Так само відбувається в реальності – ми досягаємо найвищої точки розвитку, і якщо вчасно не зупинитись, то можна «згоріти на роботі». Але для генія таке вогнище – то краща доля, то момент його найвищої слави. В цьому і є спорідненість геніальності та безумства. Безумство – це буття за межею хаотичності. Там не лишається того маленького впорядкованого світу, що має назву «нормальність», відкривається безмежний світ фантазії з її химерною логікою сприйняття та інтерпретації. Безумство генія – це «травма мозку зсередини», тобто безумство, спричинене дисфункцією тіла від перенапруження духовно-інтелектуальної діяльності. Щоб такої небезпеки не існувало, треба не прагнути діяти, занурюватися в духовні глибини, але хіба той, хто колись пізнав їх смак, зможе відмовитися від них тільки через острах безумства й смерті? Ні.

Що є життя? Розмінна монета в руках особистості! Це капітал, який ми витрачаємо, щоб відчувати, щоб жили емоції всередині нашої душі. Всі істини слугують емоціям, вони суть лише стилі емоційної архітектури. Кожний вибирає свій спосіб витрат, своє прагнення до загибелі. Саме по собі життя – це лише шанс, обіцянка, без реалізації мрій воно не коштує анічогісінько. І все, що насичує життя, робить його таким прекрасним – мистецтво, кохання, спорт, філософія, захоплення – це ключі до смерті.

Воля до життя – загибель.

Воля до влади – загибель.

Воля до зростання – загибель.

Все закінчується в смерті!

Інстинкт самозбереження винайшов для запобігання цьому хореографію, валеологію психіки. Ми розробляємо системи витрат свого часу, свого життя. Ми вчимося зупинятися, відпочивати, берегти й примножувати здоров’я тіла. Задля чого, коли вся суть життя – це загибель? Задля того, щоб відчувати довше. Сенс не в загибелі як такій, а в почуттях, в тій згаданій вище емоційній архітектурі. Саме з ними факт смерті так щільно переплетений: перед тим, як померти – ми живемо, тобто маємо шанс відчувати, відчувати, відчувати… Чи знаєте ви ціну почуттів? Ціну цих див, яким і в мові-то не знайдено достатньої кількості слів? Інколи це те, за що ми раді викласти весь капітал, що маємо, – стати на вогнище безумства й утратити все. Заради них варто відкрити депозит, примножити можливості, накопити часу як простору для їх існування… Берегти свій вогонь, але не перетворювати його на тління.

Життя – це ситуація, коли ти точно знаєш, що, врешті-решт, – програєш, але все одно розпочинаєш безнадійну битву. От він – принцип найвищої трагедії. Відчувати – поки можеш, поки ще не прийшли за тобою холодні вітри старості, статики, порожнечі. Врешті-решт, тіло зупиниться, бо вся енергія вийде з нього, зупиниться й розпадеться на складові, щоб дати шанс бути іншим формам у безкінечному потоці втілень енергії. Але кожної миті лишатиметься знання, що ти відчував… А геній знає ще й те, що його почуття будуть жити довше за нього, в його творіннях, в голосі його резонансу. Так у маленькому відчутті перед смертю він осягне вічність. Вона й справді триває – мить…

Чи трипільці не були трагіками? Їх життєвий цикл змушував палити власні міста, переходячи на нове місце. Чи не було їх життя схожим на музику? Вони також досягали максимальної симетрії життєвого періоду (циклу), відбувався резонанс, що з часом перетворився на традиційний світогляд, і вони просто брали і палили все. Як вони уходили? Чи спокійним караваном, чи може – караваном діонісійським, шаленим, сповненим радості, яка руйнує одну форму, щоб зробити іншу? Наскільки вони знали себе, щоби виживати в цьому циклі шаленості? Час їх буття був «золотим віком», витоком усіх уявлень про ідилію, максимальну гармонію з природою. Це означає, що і мислення було іншим, відношення до життя і смерті було іншим. Чи ми розуміємо знаки кола, свастики? Чи ми відчуваємо їх так, як відчували їх древні? Що вони несуть нам, а що несли їм? Ще й досі той, хто перейнявся долею надісторичного життя народу, відчуває неабияку таємницю, укриту за цими спіралями, сонячними хрестами…

Сучасність занадто матеріальна для того, щоб зрозуміти той світ, нероз’ємно сплетений з духовністю, вираженою в релігії. Зараз ми не зберегли вогонь, а перетворили його на тління. Більшість рухів нашого життя вже не має духовної основи, коренів десь там, у глибинах «я». Інстинкти дестабілізувалися, і тепер ми прагнемо комфорту, а значить – спокою, а значить – статичності, а значить – смерті. Ми прагнемо смерті без відчуттів. Емоції знецінилися, дух зрівняний з порожнечею, й через таке «дешеве» відношення маємо «дешевий» світ короткочасних задоволень. Вічність не має сенсу, бо вже зникла та мить геніального просвітлення, коли він поєднує себе з історією людської чуттєвості в її нерозривному плині. Парадокс: люди бояться смерті від руху, тому помирають від гіподинамії. Небезпека матеріалізму в тому, що він руйнує саму історію, не тільки вбиває себе (помирає без відчуттів), але й полишає без можливості відчувати іншим у майбутньому. «Я» більше не поширюється на інших, бо немає ціни любові. Є лише ціна комфорту. Тому ні про який чуттєвий історизм не може й бути мови.

Так ставиться питання: «Вони [трипільці] що, були не сповна розуму? Ну як це так – добровільно палити власне майно! Кожна людина хоче зберігати…»

Людство вже 2000 років читає 4 книги про одного такого самого безумця та вважає його сином бога, а ті книги – словом бога. І страшну страту на хресті вважають тріумфом того безумця. В принципі, так і є. Це його особистий тріумф, подолання страху перед страшним болем і смертю в ім’я його світлої ідеї, його емоційної архітектури. Але людство з якогось часу стало далекозорим – воно бачить лише пророків у чужий вітчизні, геніїв лише в минулому або вже після смерті. Людство саме створило закон про те, що всі таланти народжуються «раніше свого» часу, не здогадуючись, що ці таланти самі свій час і розпочинають. І вони, звісно, ніколи не побачать одразу схожості між шляхом того, кого вони зараз бояться й ненавидять і того, кого вважають сином бога. Певно, приклад був невиразний? Що ж… Доведеться опинитися перед лицем катастрофи, горезвісного Апокаліпсиса, щоб мати завершення першого уроку з теорії духовної складової буття.

Фактично, для того, щоб навчитися жити, маємо навчитися вмирати… зрозуміти трагічну природу існування й навчитися бути з цим, повернутися в цикл, в історизм чуттєвості. Простіше кажучи, треба навчитися музиці й танцям. Вони завжди виправдовували біль буття.

KulturтектонікаАр[т]хітектонікаСофізм

Максим Холявін • 03.11.2009


Previous Post

Next Post

Comments

  1. Kottj 04.11.2009 - 14:51 Reply

    того самого Сина Бога так само б розіп*яли. Саме через ту далекозорість, або сліпоту.
    Сучасним людям важко зрозуміти трипільців, так. Матеріалізм така штука 🙂 вона не дозволє відмовитися від речей. І прив*Язка до речей сильніша за живість душі.

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University