Якщо мене спитати про мою любов до філософії Ніцше, то я радше промовчу. Певно, це буде дуже суб’єктивним, а де в чому ще й релігійним, але я віддаю перевагу відчуттю та практичному застосуванню позицій цієї філософії в двох формах. Перша – це філософія як-вона-є, друга – це власна інтерпретація її. Коли я зустрічаю в мережі сліди так званих „ніцшеанців”, я розумію, що:
У світлі сучасних психологічних досліджень вже ні для кого не є секретом, що запорука успіху справи полягає у вмотивованості її виконавця або виконавців. Але, як не дивно, чомусь про це постійно забувають. Хоча, якщо згадати, наскільки часто люди забувають „прописні істини”, то цей факт вже не ввижатиметься таким дивним. Отже, для того, щоб побудувати формулу успіху сучасної розбудови як індивідуального, так і суспільного життя, треба згадати засади мотивації та особливості її існування.
Ретроспективний період.
Після розпаду СРСР народ болісно переживає зміну ментальної парадигми. Ті вожді, любов до яких в людях культивували більшу частину їхнього життя, виявилися безглуздо жорстокими тиранами, ворогами культури та індивідуальності. В це можна не вірити, від цього можна відвертатися, але про це кажуть історичні факти.
В такому зневіреному інформаційному просторі часто чулися презирливі репліки: „Яка то тепер батьківщина?! Немає ніякої Батьківщини!” Мовляв: „Мені нема за що її любити, бо про мене ніхто не піклується”. Типу – коли дадуть мені, тоді й я дам.
Досить розмовляти про „свободу”, „рівність” та „єдність”! Розуміння цих понять, напевно, одна з найбільших помилок суспільства.
Не одна година спілкування інтелектуалів проходить у безплідних суперечках на тему „що таке свобода і з чим її їдять”. Демократія оперує цим поняттям: „свобода слова”, „свобода особистості”, – і на цьому щедрому ґрунті ростуть подвійні стандарти моралі, етики та юриспруденції. „В тебе є свобода слова, але ти не повинен казати те, те і те”. До того ж, що саме ти не повинен казати – визначає хтось десь. Висновок із дискусій з цього приводу виноситься до Конституції, де це звучить як „поважати свободу іншої людини”. Тобто, свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого.
Але це вже питання не свободи, а поваги до особистості.
