Персональний сайт Максима Холявіна

Прокоментуй!

7000 ft.

1000 ft.

ВОКЗАЛ

Вокзал, несгораемый ящик
Разлук моих, встреч и разлук…
Б. Пастернак

Дозріває, наливається розлука,
дорожній пил уже лоскоче ніздрі,
сльозою вмиті очі навіжені чисті
червоним присмерком наповнені розпуки,
хворіє серце кольором золи.
Розтягується крона – кілометри
вимірюють любов до крові та землі.
П’яний поїзд розхитаний вектор
поворотами стрілок розкреслить
на затиснутій болем груді.
***

TEŹKA VODA
Важка вода тече в слідах автомобілів та людей,
моя душа тече за нею вслід за схилом – хворобливо.
У храм, де розділяє на „сюди”, „туди” і „десь”
холодна сталь, емаль, колеса та зелене світло.

Важка вода перетворила сніг на ворога держави,
мене перетворила в скелелаза по горизонталі.
Я й досі розумію все, та мені все завжди буде мало,
тим більше в справі течії підземної кохання.

Важка вода несе незадоволених пловців,
хитає і порушує здобуту рівновагу.
збираю у жменю запаси відваги…
…у воду важку занурюю кінцівки.
***

СТАЛЕВЕ КОЛО
Час виміряний нам рейками зі сталі…
вино не скисне, поки поряд ти.
А я, дурний, не можу, не встигаю
відчути смак єднання за три тижні.

Час виважений нам ані краплиной більше,
але не вмію економити, та цінувати тільки вчуся.
Ізнову смак вина в останню мить залишився,
сумлінням мучуся за те, що час минувся.

І кожне „пасажири, залишіть вагони!”
закінчиться самотнім „повертайся!”
Немов душі останній стогін
для того, потім щоб назустріч посміхатись.
***

НА СТАРТЕ
Ожидания накал,
слова и жесты так не получаются.
Перрон дымит и взмахами прощается,
в глаза холодный свет и синяя эмаль
врываются,
и окна не щадят –
мутят прозрачность,
лиц почти не видно…
облачность стекла
сворачивает весь поток общения
в туннель,
где в тесноте обидной вверх несётся только взгляд,
молящий либо чтобы вслед, либо чтобы сверху взгляд –
назад.
***

КОЛОНА
Я знову геть виходжу просто в холод. [я – колона]
В легкій одежі, з легкою сумою – через вільне плече.
Тепло, затишно, підходить – все, та я виходжу –
в холод, бо я те, що не стоїть, біжить, тече…
пече мечем, росте ростком, живе життям.
Одного дня ви зрозумієте, що я
нікуди не виходив, але ви – пливли.
***

МОРСЬКА КРИГА
Одна тисяча діб занурена в німу війну,
сотні тисяч годин на годиннику стали.
Я гостро відчуваю те, що я один іду
у мертвім і самотнім просторі
в розмові – сам на сам.

Ну а простір належить самому собі,
він себе склав із льоду, небес та мовчання.
Кохання безкінечної полярної зими,
холодна далечінь… холодна сіра сталь.
***

Я інколи, буває, відчуваю, як ми летимо
з тобою у синхронному польоті, у потоці
слів і вражень, почуттів, сповільнених ідей,
рука в руці, нема страждань, упевненість у кроці,
нас декілька об’єднаних бажаннями людей.

Але також я бачу інколи зворотній бік речей,
інші світи, що протягнулись просто поруч,
можна простягнути руку й доторкнутися плечей
якоїсь дівчинки такої незнайомої, але
ти десь вже бачив ці слова і сльози цих очей.

Я десь вже бачив ці слова і всі ці сльози,
цей голос чув, ці загадкові чорно-білі дні
вже проживав, ага, ось відповідь для зустрічі на розі,
коли ти був минулим і тинявся в порожнечі,
і обіймав свої лиш плечі – був такий самий.

Приходить розуміння, що бувають ті приречені,
хто був наділений незвичним даруванням слова,
якщо самотніми залишаться ті плечі, мокрими
залишаться ті щоки й нецілованими – губи,
тоді ми матимемо жертву, тоді ти матимеш поета,
щоби навчитися не бути тим, який був він.
***

…і так багато сподівань пролив у ноти
та літери високих слів цей дивний Срібний вік.
…залишились лиш обіцянки… і вирвані сторінки.
***

ВЕРБАЛІЗ
Всі слова для мовчання, а мовчання
для слів,
що викидають сім’я з голови краси
може в вуха,
а може в папір.

Слова, народжені в темряві черепу,
мовчання, народжене стукотом серця –
енергія – все, всі мікроби і велетні,
але це все слова, вище них є мовчання.

А що вище мовчання, глибше маски його?
Там театр думок, а мовчання – завіса,
або то є повітря чи простір для дихання
акторів думок, що стрибають у черепі.

Про що думає думка,
якщо це актор?
Її вчитель – інстинкт,
а інстинкту – життя.
Саме те, що я
називаю “краса”
теж, напевне, інстинкт,
бо пояснень нема
ідіотам, як ти, ідіотам, як я.
Все мовчання для слів,
Для мовчання – слова.
***

2000 ft.

ВЕСНЯНКИ

ПЕРЕДЧУТТЯ
Білий квітень підступає ближче,
обережно витанцьовує, як білий тигр, на м’яких лапах.
Світло сонця підіймається все вище,
Ярило-бог бажає повернути владу
над холодним світом опісля зимових ігрищ.

Тоненькі струмені тепла в повітрі ллються,
пробуджують, як дзвоники, всередині бажання.
Вже скоро довгі вечори золото-білі повернуться,
вже скоро розіллється вниз по нервах знання
про кола безкінечної спіралі, самі в собі що в’ються…
***

КАРНАВАЛ
Надійшов наказ весни всім насолоджуватися життям,
Сидіти пити каву з білих чашок, або танго танцювати.
Це наче фестиваль, нового кола світу відкриття,
парад кохання з ранку березня до меду травня.

Запалюйте свічки та ліхтарі, готуйте вогнища для свята,
це спілий звук з-під пальців струн, фієста це і карнавал.
Ходімо з нами в коло біле в теплім піску під ритм гуляти,
бо вже прокинутись час б’є, третій дзвінок світу вистави.
***

ВЕСНЯНИЙ ТРІП
Я стою поміж лібідо та весною,
на хитких ногах майже із глини.
Психоделія кольори сплітає наді мною,
мої душа і тіло линуть… линуть…

Птахи, як зорі, зорі, як птахи,
потік повітря, наче молоко без цукру.
Промені космічні, як цвяхи,
диктують серцю церебральну камасутру.

Отак серед лібідо та весни
стою і дихаю уявні аромати.
Тіла у світла струменях оголені лягли,
торкатися їх можна, й взяти…

Я чую тільки, що десь поряд – ти…
Що дивишся і пестиш подумки губами.
Десь посеред лібідо та весни
ми під летючими стоїмо пелюстками.
***

ВОГОНЬ
триптих

ВОГНЕПЛЯСКА
Гуляй вогонь довкола рук,
читай вірші в шаленій спразі!
Я уособлюю твій рух,
ти віддаєш мене екстазу.
Усе й одразу! Шанс один
не обпекти рожеву шкіру,
щоби у танці не згоріти,
надати тілу форму виру.
І зрозуміти все в тобі,
глибоку мудрість підкорити.
У танці, наче уві сні
хвилини вічність жити… жити…
***

ВОГНЯНИЙ ЕТЮД
Від польоту гарчить із ярістю,
проникає в тебе без контакту,
полонені обидва у такту,
запускаємо в рух світлий танець.

Оприлюднена міць огортає
все живе, що в діаметрі світла.
Усередині вогнища – тіло,
палає, але не згорає.

Відкриття пітьми вечірньої у світло,
свавільне світло відповіді Сонцю.
Воно грає своїм жовто-білим
йому руху ніколи не досить.

Віднаходим себе на межі,
край життя понад опіком – близько,
хоч і слизько, але так приємно
танцювати на грані душі.
***

ВСЕРЕДИНІ СОНЦЯ
Вогонь навколо тіла дозволяє осягнути Сонце.
Вогонь навколо рук дає можливість рухати тепло.
Танцюй, танцюй, шалений Діоніс блаженний,
загорнутий у жовте полум’яне кімоно.

Вогонь в артерії нагнічує напружене серденько,
пришвидшується подих, наче коваля міхи.
Ви бачите? Ви чуєте, співає як стихія?
Як світ навколо бога закрутився в вир?

Вогонь навколо тіла дозволяє осягнути Сонце.
Вогонь навколо рук дає можливість рухати тепло.
Танцюй, танцюй, Людино, богом із блаженним,
загорнута у жовте полум’яне кімоно.
***

СОНЯЧНЕ ВІДЛУННЯ

…Коли це травень, коли достиглий мед томливого Сонця торкається твоєї душі, почуття кохання стає таким вільним, необмеженим. Воно гостре та солодке, наче домашня випічка, запита міцним домашнім вином. Воно проникає не просто в душу, а в саму кров тих феєричних дів… А може – богинь, що торкнулися тебе своїм таємним образом. І так перетворили тебе на посвяченого в свої вогняні містерії… Чи це ти сам створив їх?..

Bergljot

КРАСНАЯ ДЕВА
Красной коброй животворящего огня танцуешь,
Движением каждым так нежно целуешь
Глаза,
Что глотают тебя, как вино,
…и оно обжигает, бросает в озноб…

Не поддаться и выдержать звон от запястий,
Почувствовать ритм, что толкает миры,
За танцем, истомы исполненным страстной,
Плетутся мироздания ковры…

Поднимаю глаза, снова пью тебя жадно,
Волною кровь от сердца снова к сердцу через жилы
Жарко,
Безбрежное солнце танцует в тебе,
Деве, Богине, Огне…
***

INFERNALLY HAPPY
Я осекаю свое счастье,
Это слишком запретный плод,
Это слишком горячее пламя,
Это слишком глубокое дно.

Я осекаю свое счастье,
Это слишком чужая волна,
Это слишком чужое я,
Чаша слишком чужого вина.

Я осекаю свое счастье,
Его волосы падают вниз,
Его слезы багровым окрасят
Целый мир лицом ниц.

Я осекаю свое счастье:
Взгляд, прикосновение, улыбку,
Чтоб не приблизиться на расстояние удара,
И ты не услышала крик…
***

ПЕСНЯ ОГНЯ
Я поднимаю глаза на огонь,
Я учусь созерцать это пламя,
Не прикасаясь,
Не обжигаясь,
Но распускаясь цветами
Безбрежного тепла.

Чем выше, тем больше огня,
Тем горячей тепло,
Тем ярче эти звезды,
Я так хорошо понимаю тебя,
Когда мы остаемся в одиночестве…

…и я разрываю оковы себя,
Взгляд от земли ко пламени
Насильно поднимая…
Потом согревает заря,
И я тоже в огонь
Превращаюсь…
***

Карина

ВІТЕР, КРОВ І ОКЕАН
Ти стояла на краю Землі,
Дивилась в океан, вируючий у синій глибині,
Сідаюче Сонце торкалось твоїх вуст,
Цілуючи їх…
Ти посміхалася
Завершенню війни,
Ти закохалася
У музику безумних хвиль
Бурхливо вільних…

Ти сказала:
„Якщо ти Сонце не бачиш вгорі,
Відчуй його тепло в мені…”
Ти сказала:
„Якщо ти смаку не знаєш води,
Поцілуй мої очі,
Краплина завжди знайдеться на дні…”
Ти сказала:
„Якщо ти забув теплий дотик твоєї Землі,
Доторкнися щокою моєї груді,
Слухай серця відлуння в своїй голові…”

Твоє серце стогнало від щастя буття,
Закружилася в танці, неначе дитя,
Твоє плаття злітало, наче хвилі внизу,
В повітрі руки кликали красу…

Ти сказала:
„Чуєш голос гарячої крові?
Чуєш поклик краси танцювати?
Там, де радість, не маємо горя,
Чи не хочеш мені заспівати?”
Ми співали,
Про те, що словами не скажеш,
На словах, для яких нема літер,
Ти злітаєш і падаєш хвилями,
Ти живеш таким вільним, як вітер…
***

ТІЛО, ЯК СТРУНИ І МЕД
Руки тягнуться до світла,
Торкаються Сонця,
Пестять повітря,
Все життя, наче сон…

Теплим медом тіло під вустами,
Вино поцілунку п’янить одним бокалом,
Дивись, як полум’я між нами
Палає…

Співаєш струною від рук,
Що так закохані пірнати в тебе…
Такий ніжний усміхнений звук,
Дзвіночок глибокого „дзен!”…
***

НЕВИДИМІ БОГИ
Пірнай в мене,
Торкайся білих перлин у зворотах моєї душі,
Ця холодна вода – то життя,
А ця тепла вода – то любов…
Ці білі перлини – то зерна
Краси, що вмирає,
Але повертається знову…

Ти – рефракція мого сенсу життя,
Я – твій океан, що тримає на плечах кораблик
Твоїх ніжних мрій,
Твоїх намірів твердих
Щодо цього буття,
Злітаючих з подихом
Нових днів…

Ми блукаємо у просторі загадок,
Відкриваємо те, що вже є,
Чого немає – створюємо…
Залишаючи на тілі Землі добрий знак
Нове дерево…
За ним – новий сад…
***

Ольга

ЛУЧЕЗАРНАЯ И СВЕТОНОСНАЯ
Отголоски далекого моря
Пьянят мой дух терпкой солью…
Как живешь ты, моя Своевольная,
Со своею мечтой и любовью?..

Ты прекрасна, как хищница,
Ты невинна, как голос богини…
Улыбка змеится
На устах пьяно-сладких твоих…
Я уверен,
Что пламя горит,
Разгорается в недрах города,
В котором течет твое золото,
О Звезда без оковы орбиты!..
Пари!

Соколица, перед гением которой
Преклонится не один поэт,
И не один вздохнет от жажды обладания,
Но тихий рай – удел не твой,
Только взрыв фейерверка мечтаний,
Вершина и чистый свет…
Пари,
Mon ami…
***

3000 ft.

МІЖ СНОМ ТА ПІДВІКОННЯМ

ЦЕГЛЯНИЙ БОЙЛЕР
Безсонна ніч, модерн –
три тисячі декору форм,
психічний чай заварюється
в ньому. –
Народження, страждання і любов,
навпроти бельведер самотній
згори десятки років шле униз
утомлений і трохи дикий погляд…
***

Випадаю дощем із дахів металевих,
по цеглі струменем гірким і просто так,
униз, прискоренням дозвілля –
до смерті, дурний дикий птах.
І крила розкривати дані
потрібно лише для краси…
І стук… тільки стук наостаннє…
…таємнича музика сльози.
***

ГРЕЦЬКИЙ ВОГОНЬ
Амфора стривоженого тіла
наповнена сьогодні не вином…
Спопеляє зсередини грецький вогонь,
перед очами стелить біле…

Сто тисяч сивин на волосся спускається снігом,
чи попелом, погляд Медузи Життя проникає
всередину холодним струменем могильного каміння…
Музики зупиняють свої ліри…

Чи то помер хтось з Олімпійців?
Чи то буття спинило круговерть?
Її наближення запевнює, що звільнить,
але ж хіба те має значення у Смерті?

Душа у амфорі стривоженого тіла
не думати старається про попіл,
що грецький залишить вогонь
по собі…
***

СТАРИЙ ЛІХТАР
Я пам’ятаю вечори –
над світом беззмістовним
нависло темне небо.
Я пам’ятаю ліхтарі –
дивилися додолу
на мої мізансцени.

…пам’ятаю, як ходив –
шукав чогось серед нічого,
потай від світу сльози лив
понад могилою для нього.
…пам’ятаю, як дощі
мене поїли солодом трагедій,
як обвивали сном плющі
у днів одноманітних серіях.

Так ниють шрами на погоду,
так щастя віддає смаком
гострого відчаю холодного
крізь темне кавове тепло.
***

МРІЙНИК
Про яку ти волю мрієш, Друже мій?
Торочиш день і ніч у своїх віршах…
Драматизуєш хід земних подій,
від руху шестерень залізних тяжко дихаєш
і пишеш…

…гаї та море, птахи та дерева.
Не віськомат, не паспорт, не менти.
Все воля, воля, воля вдалечінь тебе несе,
але куди?..

Кудись туди…

Там слово по собі саме літає
по квітках музики, Мистецтво там – мета.
Гуляють по траві блакитноокі музи
поза межею примітивних драм.

Береш у руки важелі натхнення,
опори точку віднаходиш у нулі.
Перевертаєш, наче білка в колесі, всю землю,
світ голих муз витягуєш сюди.
***

Так є. Пояснень не шукай поза.
Не перенось туди, що тут.
Від радості і прикрості – сльоза,
в ній відбивається твоя життєва суть.
***

СКЛЯНКА ГАРЯЧОГО ВІНІЛУ

Слова допомагають зрозуміти, як грати той чи інший пасаж. Відбувається немовби одночасне декодування та зворотне кодування звуку.

Всю владу – музиці!
Не бійся зникнути, згоріти, ні!
коли ти – звук, то перетворишся на світ,
ти глибше слів,
ти батько слів –
потоки світла
до реальності від снів…
***

БЛЮЗИ

ІЩЕ ОДИН GOSPELL
О, велич світу! Що мені до того, що там хтося з глузду з’їхав?!
На стінці радіо волає дивні речі звідкілясь…
Поставили би краще Чіка, що – Коріа,
А то нема бажання слухати цей сказ.

Я довго стояв носом в стінку, і дихав вологой,
довго думав про кулі глибоко у чорнім стволі.
В пеклі кляв сатану, в небесах прокляв Господа бога,
без харчів і без чаю що лишили на цьому столі.

А тепер хтось волає мені, що я маю робити,
як дрочити свій мозок на дупи багатих стільців.
На екрані ногами махають журнальні кобіти,
або морда якась задоволена жарить млинці.

Я занадто багато побачив на вулицях світла,
що зникало у вузьких провулках загублених мрій.
І робило воно все не те, що повинно робити,
але голод завжди порахує в кишені копійки.

Не волайте мені, добрий пане, про голос народу,
ви не знаєте блюзу, як сауну я не пізнав.
Краще дайте мені самоти і млинців на дорогу,
щоби встиг я догнати до смерті що ще не догнав.
***

ЗАПРОШЕННЯ
Завітай, коли світ за вікном стає надто великим…
В мене є теплий чай і вінілу солодке вино.
Пітьма вечірня западає за повіки,
Приходь у гості довжелезних для розмов.

Завітай, коли сніг, або дощ, або мряка,
коли падає небо зі злістю на скроні,
коли жарко під сонцем чи змерз, як собака,
до холодного соку підставиш нутро,
до каміну простягнеш червоні долоні.

Завітай, поки сили є в серці крутити
заводний механізм через ключик маленький,
поки хочеш себе зберегти, а не вбити,
поки ти ще не труп, хоч і вже неврастенік.

Завітай, не соромся, у мій клуб ідіотів,
поки мій патефон ще не здох від натуги,
забезпечено вечір смішних епізодів,
і, звичайно, співати вночі бугі-вугі.
***

СЕНСОФОНІЯ (C-dur b7)
Мій сенс життя – то до, ре, фа,
овва! Я бачу, буде джаз,
тому вставляю сі-бемоль, раз-два,
а потім в мі крізь ре-дієз, два-раз!
Оце такі слова! Мій фанк, мій бугі,
мій бібоп, рег-тайм, йі-гааа…
Мій сенс життя – це до, ре, фа.
***

БУГИ-БОГИНЯ
Хоть Вы Богиня, но белая мантия Вам не пойдет,
Скорее черный френч и фетровая шляпа,
И старый бар, где в полумраке света слабых ламп
Бармен крахмальный разливает виски с содовой,
А может быть, зеленый чай, а
Перед роялем, что на низкой сцене – трон для бога.

Аккорда тихий звон… лирическое… Вот моя Девчонка…
Перебирают пальцы струны на сердцах, едва касаясь.
Аккомпанирует негромкий шорох голосов,
Богиня смотрит на людей со сцены, улыбаясь…

Пусть мрачен тип у стойки, и заплакана девица за столом,
Окно залито дождиком осенним, улица пустынна,
Кому-то завтра рано встать, когда подняться влом,
И ноги неплохих людей завязывает джин.

Богиня в черном френче за роялем знает –
Стоит лишь поднять ладонь повыше,
И опустить быстрее, отпуская из узды
Табун десятипальцевый,
Снесет присутствующим крыши,
Закрутит гром басов, лукавство светлых гамм,
И мрачный бар осветит танец,
Добротный грохот, шум и гам,
Священный буги волю даст ногам,
…все спать уйдут под утро, улыбаясь…
***

Фольк – це ти і я.
Фольк – це саме тут.
Фольк – це саме зараз.
Становлення життя.
***

ЇЖА
Звук – це їжа,
я їм її вухом,
перетравлюю мозком,
бо мій мозок – це шлунок.

Навушник – тарілка,
годувальниця – плеєр.
дріт із міді – виделка,
їжа входить у мене.
***

НОТИ
Нота за нотой, на ноту, крізь ноту,
рука через пальці плете павутиння
гарячого, теплого і прохолодного,
солодкого, кислого, терпко-солоного,
ніжного, міцного, твердого і м’якого
звуку з глибин твого я потаємного.
***

Сильний акорди складає на стан,
на октаву здіймає їх станова тяга.
Важке Сонце із темряви світу дістане
сталево тонка, наче жила, соната.
***

ЗВУК

ПРИМА – ЗІ ЗВУКОМ DRONE…
Коли розумію, що простору світу насправді зовсім не існує,
я просто беру розчиняюся у частках із яких я складаюсь,
наповнюючи світ безкінечності світлом з середини серця,
я лечу у безодню космічну, поширюю рух і бентежність
на ймення Життя. Запам’ятай, кохано, що Життя – то ти і я.
***

СЕКУНДА
Слова розчиняються в звук, але він такий само виразний,
я чую, як шепіт його розтікається в звивинах мозку, і я
шепочу йому в відповідь, хоч знаю, що це знову я –
відбиваюсь у дзеркалі світу, що існує єдине в мені, і це знов буду я.
Всі слова розчинилися в звук, але ноти так схожі на букви,
просто кажуть вони трохи більше… надто більше, ніж можуть слова,
бо слова – то є дзеркало звуку, який випущений мною в світ,
є одне таємниче для мене… то є звук, що в світ випустиш ти.
***

ТЕРЦІЯ – XII
Коло було майже замкнене на смерть, але вони надто боялися,
щоб все ось просто так узяти й зрозуміти.
Ми всі адже вийшли у новий етап, заглянувши всередину речі речей.
Але то є знання богів, тому все небезпечно розчиняти й пити,
наче вино або зелений чай серед наповнених полів.
Все, чого набуває занадто багато – зникає,
хаос – межа для бажання буття.
Січення золоте – то закони для раю,
який ми досягаємо всередині я.
***

КВАРТА – БОГ
Сила тече із мене крізь руки.
Я змінюю матерію і відчуваю,
як вона стає частиною мене,
бо набувають – форми звуки,
і ефемерне враз стає тверде.
***

HIT THE ROAD, JACK… NO MORE
Візьми цей звук і викинь в простір яросним виттям!
Ти бачиш, світ людей лежить безглуздим брудом під ногами,
й уже ні парость святості та каяття не вилікує рани
на тілі змученої нами лиш за пару сотень літ землі,
а ще – не вилікують пам’ять,
бо спогади завжди лишаються на тлі
та не дають співати, лиш – гарчати,
й тихенько глибоко всередині –
жадати крові, прагнути до кровопролиття,
таке воно, ось так, те справжнє каяття,
що зможе виправдати звук прокляття,
полине що в безмежжі яросним виттям.
Така симфонія, такий зів’ялий джаз,
така вульгарна маса контрабасу і тромбонів,
такий шалений пульс все гупає у скроні,
заснути не дає, штовхає в бік під час
кошмару, що заміниться кошмаром,
під час брехні про втіху раю десь поза…
Проте, ти знаєш, досі не збираюся вмирати,
я ще не все провив, не все тобі сказав.
***

AEON NOVA
Чи то осінь людства, чи весна…
Чи листя падає з дерев,
ростки чи крізь минулорічне пророста?..
Не відомо тепер…
У кого душа утомлена й стара –
кружиться вниз в осіннім сні.
Душа смілива і мала
кульбабкою серед асфальту
у дорослі прагне дні.
Бурхливі рухи в тиші вічності вирують,
то ліс людський своїм життям невидимо керує…
Не спить, росте і падає,
кипить, росте і падає…
У світлотінях…
…світлотінях.
***

ІНШИМИ ОЧИМА
Дерева бачу іншими очима,
спітніла плоть розлила аромат,
я відчуваю голод і азарт,
я бачу світло іншими очима…

Кохана жертва – ворог, друг, він чує,
він чує кроки по напруженій землі,
він чує, рухаються м′язи у мені…
Кохана жертва – ворог, друг все чує…

Це старовинної ігри закон,
я знаю, що її він розуміє,
з екстазу теж тихенько мліє,
чекає, як велить закон обом.

На моїх зубах, у кігтях та у лапах
його життя, в його копитах і рогах
життя моє, наш світ в наших очах…
Загострена гра… загострена гра…

Стрибок!
***

АРХІТЕКТУРА
Розкинути руки –
єднатися з каменем –
в небо до світла злітати із куполом.
Золото й срібло,
залізо і мармур
увінчують лики героїв
назавжди.
Екстаз – то є прагнення
вгору,
коли ти злітаєш,
хоча і стоїш непорушно
з очами до храму піднятими спрагло
в бажанні ставати.
***

СКУЛЬПТОР
Світло денне огортає риси статуй…
У меді на фантоми схожі ці скульптури –
всередині очей тінисті грона –
божественна фактура
влилася в камінь свою статтю.
Це ти – жінки, чоловіки, чудовиська морські,
лісові звірі…
Це твій розгорнутий в красу чарівний зір
святий.
***

МАРМУРОВІ БОГИ
Я – мармуровий Олександр,
і над землею я постав,
я поглядаю мовчки вниз
із п’єдесталу, а не із хреста.

Я – друг – із мармуру Іван,
я також поглядаю стиха вниз,
і був би майже богорівним,
якби лиш міг зробити щось із ними.

Я – вічна жінка мармуру – Лариса,
мій стан окутує примарна хвиля плаття.
Знизу не видно, як палахкотить багаття
в груді із каменю обрисах.

Я – бранець мармуру – Василь,
в житті доста було заліза і бетону,
хоча б у камені мені придбати крила,
бо дух більше за все омріяний – злетіти.

Ми стоїмо понад землею,
постріли поглядів кидаючи додолу…
але ніхто не бачить того з тих,
хто вгору взагалі не дивиться ніколи.

Відбиток долі кам’яний
поза життям лишився в Пантеоні
стояти у помноженій самотності
із тими мармуровими, хто поряд.

І хтось із тих, хто тихо ходить повз,
колись зупиниться на хвильку і побачить
постріли сили скам’янілих поз,
і тих очей від пам’яті гарячих.
***

Сафо, я знайшов твою ліру! Сафо!
ти лежиш, твоя шкіра цілує каміння…
Сафо!.. хоча знаю, чому ти мовчиш…
твоя ліра співає в небеснім склепінні.

Твій голос на камінь несе швидка хвиля,
а серце до серця візьме собі Гея…
Весна в своїм сонці обличчя укриє,
самоту розфарбують Адоніса лілеї.

…це питання кохання і пристрасті руху,
це питання краси в кожнім русі трагедії.
Понад світом злітає тепер вільний дух,

над маленькою дика нещадність Психеєю,
що із себе звиває майбутнього лук –
ціна перевізнику в світло крізь смерть.
***

НАСИЛЬСТВО РИТМУ
Твої пам’ятаю два кольори, Фебе,
два кольори бачу в твоєму промінні.
Один колір – сенс полуночної тіні,
а другий – то сонце в ранковому небі.

Два струмені серця в тобі пам’ятаю –
один зігріває, втішає й лікує,
а другий у лютий мороз сповиває,
один надихає, а другий отруює.

Так два в одному, триєдина гармонія
вінчає картину величного бога,
так вий насолод розчиняється болем,
так має людину навчити пророк.
***

4000 ft.

ЛІТНЯ МІСТЕРІЯ

І.
Картинка із обкладинки альбому,
який в себе ввібрав шалені ноти надлишку життя,
надмір веселощів, захоплень і любові,
та надмір смерті поряд ув очах.

Безмежний запах насолоди тілом,
запах літа, хтивих квітів
в зеленому червоних, синіх, білих…
І смак плодів достиглих,

що плоттю в плоть твою,
танцюючи сідають,
вібрують, танучи, палають,
дарують пломінь,

щоб стікав ще соком болю
та екстазу під покровом сказу,
який пізнаємо від самого народження
у надмірах захоплення, веселощів, любові…
***

ІІ.
Пересікаються світи та хронотопи,
видіння, сни, все тут і зараз, все гуде
бджолиним жовто-чорним роєм,
що без упину точить з квітів мед.

Тепло любові в кожнім русі тіла,
обличчя в сонце поринає понад сходом.
А понад степом вітер вільний віє,
несе твоє єство крізь себе, як дорогу.

Весілля дикості у травах та гілках
товстих тополь та тонких кісках довгих гив.
Все відбивається в очах без дна
старого бога від віків прожитих сивого.
***

ІІІ.
Хімічний цикл суцільною рікою
Дніпром космічним по спіралі
в самім собі тече.
Його колише тонкою рукою
дівчинка з плоті з квіткой на щоці.

І ти течеш в її любові
нещадній та свавільній,
в коловороті форми,
у спразі почуттів.

Енергетичний цикл суцільною рікою
в собі несе мільярди душ та див,
як срібло та білки,
які із моря водню, кисню й крові
росли у безліч різнобарвних тіл…

І ти був тут, ти завжди тут – минущий,
миттєвий, але час – то ілюзорний плин,
а все – одне, сто п’ятдесят четвертий Рим,
не назавжди, але як результат потоку – теж значущий.
***

ІV.
Природа – Гауді на класицизмі каменів планети,
да Вінчі космосу, Пігмаліону Сонячного диво.
Звучать най гімни… гімни! гімни!!
Най будуть струни, танці, вина…
Най все лине…
По зодіаку від початку,
від найпершої цеглини,
від води у небо – квіти,
насіння у дерева і живе!
Живе! Живе! І лине…
Зростає, бавиться й зникає,
бо то свавілля Геї-Галатеї,
в яку колись у вічності давно
Даждбог-Пігмаліон життя своє пролив,
яку Ярило-Діоніс собой сп’янів,
й вона зросла камінням Гауді в новій космічній формі.
***

V.
Примари втрачають обличчя богів,
уже майже закони і принципи,
що літають всередині тіла
дивовижного світу Землі…

Гравітацію втратило серце,
вгору хмаркой туману піднялось,
бачить, як легко танцюють примари,
що записані в книзі світів…

Кольори над-життєвих захоплень
у життя через дух проливаються –
так примари утілились в праці
дивовижного світу героїв.

Сни всередині, отже, – реальні,
поступово течуть, наче ріки,
наче білі та чорні примари,
легкі постаті світу Землі.
***

VI.
ЯБЛУЧНИЙ МЕД
Яблучний мед зварило Сонце влітку,
його густий аромат протікає крізь ніс
та розцвічує фарбами світлими
загадкового світу риси.

Понад сонячним ранком і вечором,
усередині кожного дива –
таємнича захоплена сила,
що тримає життя на плечах.

І здається, що яблучний мед –
одне ціле з піснями та книгами,
що є сонячною дивна сила,
що п’янить почуттями тебе.
***

VII.
Між двох годинників –
сьогодні.
Висить, пульсує в порожнечі.
Кручу на стінку дивний вечір –
сеанс імпресіоністичних спогадів.

…лунає спів пташок далеко.
Туманний обрій таємничий
плекає звук, мов дерево лісничий,
прозоре дерево злітає в височінь лелекою.
…дівчата постатями білими ідуть у море,
море сонцем їх лоскоче,
вони усміхнено кричать, регочуть,
такі, як діти, на просторі…
…у променях світанку прокидатися
й робити те, у що закохан,
перебираючи в уяві сон,
який хотів би статися…
…потоком рівним ув очах
течуть абриси тіла ранку,
пастеллю синьою на жовтім небі –
хмари…

Мій світлий час, моє сьогодні,
карбує написи у книзі,
серед офортів сонних візій
віршує спогади…

VIII.
ВОГНЕОКА ЛЮДИНА
На сонному березі раннього ранку
у молочнім промінні досвітнього сонця
стоїть задумлива людина,
в її очах палахкотить вогонь.

Його дерево прагне в висоти до неба,
його корені глибоко в темній землі.
У досвітніх вогнях зачаровано-синього берега
він гадає собі про богів Діоніса і Феба,
що по той бік імен проживають –
не в добрі та не в злі.

Свіжий бриз по легенях розносить бажання
зустрічати світанок мелодієй гімну.
Зачарований берег глибоких пізнань
віддає свій екстаз вогнеокій людині…
***

IX.
Сьогодні – прадавність,
що схоплена поглядом
в постійному потоці іманентності метаморфоз.
Берег зовсім інакший, ніж в епоху Гомера,
але камені чули кроки Одисея,
міста прах Іліону розвіявся тут,
тому ціла прадавність лишається з нами
в слідах текучого, мінливого піску.
Те Сонце, той Вітер та тисяча Хмар
пролітає над нами, і досі в собі
береже голос дивних істот і несе
Піраміди в пустелі по єдинім в собі
світі сеї Землі.
***

Х.
Зробити скелі своєю костю….
робити гігантів, гірських колосів,
що носять
на плечах тварини й рослини,
все зліплено з ґрунту, з прадавньої глини.
Колоси тримають в руках чашки-петрі,
де барвистим бульйоном вирують процеси,
запалене Сонцем прагнення бути,
будівництво у просторі надмеханізму,
що рухає сонячний вічний Дух.
***

XI.
Білі камені солі,
мармур, колони
прадавнього храму
з високим портиком.
Двері – в воду ведуть,
вище стоп синє диво,
попереду – море, фонтани
і злива.
Крізь отвір даху
круглий стовп жовтим світлом
у воду пірнає Аполлону торсом,
і все стає іскрами посмішок вкритим
містичной енігмой наповнений простір.
Рушай несміливим
захопленим кроком,
танцюй із закритими щільно очима…
Падай у воду… падай у воду…
…відчувай, як стікає в тебе – її сила.
***

XII.
СВІЧАДО
Душа не світло – тінь,
глибока надсвідомість.
Свідомість є ліхтар –
вихоплює з глибин – дива,
зла совість –
це той образ,
яким себе побудував.
На перехресті виникає „Я”,
що обирає ті дива,
які не стануть болем,
які для тіні стануть чашею добра.
Між зовнішнім та внутрішнім світами
розіп’ята твоя воля, а життя –
це шахи,
багатовимірна ігра.

За тисячею відблисків у чорному дзеркалі
лишається море світла – біле,
коливається, наче жіноче тіло
в оргазму солодкому пеклі.
На скелі кидається хвилями,
залишається шрамом на грудях…
Й питається вічно у неї свічадо –
Що буде?..
Що буде?..
Що буде?..
***

ПІСЛЯ ПІВНОЧІ
Свідомість врізається в ніч
– я один…
тільки поряд слова і відтінки на стінах,
тільки поряд сонливі закритії книги
та ігри, в які вночі граю
– один.

Я прагну до чаю, в уяві
– світло…
що досвіту тихо осяює мозок.
Від фантазій майбутнього – лоскотно.
Мій світанок
– за моїм годинником.

Завершений раунд,
скомплектоване щастя.
А у небі уже красно-ясно,
спостерігаю сліди в воді вічності…
…тануть.
***

ПРОБУДЖЕННЯ
Моє тіло рознесе шалений вітер…
моє тіло пройде шлях крізь хробаки та круки.
Моя душа піде слідом сумлінно…
Земля її лагідно візьме на руки…

Через вічність я знов повернуся,
дочекаюся сонця, що сіло давно вже.
Квасу променів доста нап’юся,
і поговорю з ним.
***

ЖИТО

…з твого тіла вже колоситься жито
Карпа

Збери з мого тіла жито,
змели муку на вітряку,
тісто міси на дощовій воді,
а потім хліб спечи
на сонячному животі.
***

Знову бачу світанок,
і росте виноград,
час не має ніякого значення.
Я тут, в цьому світі
залишаюсь назавжди
від побачення і до побачення.
***

Думки даються важко – наче мед
мішаєш голими ногами і руками,
а на світло тільки перли – окремі
із місива солодкого – спливають.
***

Осінь, гарячий чайник,
від вікна прохолодний вітер –
спокійно і темно у серпні,
що вже вереснем тихо задихав.

Казки й містерії в колі горнятка,
будує галактики ложка сталева.
На серці лежить легка хмарка,
тиші лине баляда сумна і весела.

Осінь, на межах світла,
на межах літа застигла – фото.
На даху вітер гортає спогади…
так приємно холодно – тілу.
***

Дивовижно блакитний туман
сповнив темний нічний океан.
Я у чашку його назбирав,
пив і хмарою зрештою став.
***

5000 ft.

ЧОРНЕ ТА ЗОЛОТЕ

СТЕП
Груди чорні, повні молока, цілую – пахнуть хлібом,
занурюю долоні в їхню темну вогкість – відчуваю –
струменить життя, бурлить, пульсує соком.
Бачить сни і проростає – жито,
зерна червоним золотом наповнюється плід.
***

МІЦНІ ВИНА
Я мав би дати тобі скуштувати цієї лози,
але надто вона концентрована в соку тягучім.
Від того можливо прозріти,
та можна й умерти,
не хотілося брати б той ризик на душу.

Її корені там, у глибинах пітьми,
її гілки, як рухи менад у безумстві.
До землі її ґрона важкі восени,
сіє ягоди вітер ласкавими струсами…

Ти гідний того, щоби випити соку її,
але все ж таки страшно мені за твій розум,
чи вернеш собі спокій,
збожеволієш чи,
надто вже концентровані кучері лози…

Розбавляти не можна, бо не буде вже смислу,
все здобуте помре – святотатство і гріх!
Випий трохи поки що, чуй, як груди затисне
твоє збільшене серце в сп’янілій імлі.
***

Феєрверк, дерева вибухають кольором!
Шалений імпресіоніст прийшов і вакханалію почав,
все пензлем змахував і фарбу на зелений ґрунт кидав,
улаштував у місті Лувр і золото туди поклав –
щоб сяяло. Щоб охали, щоб ахали, щоби писали
критики захоплені рецензії, жінки у листя одягались,
бо імпресія сьогодні – кутюр’є, сьогодні легкий сказ
одержав нас, у жовтий і червоний всіх замазав,
голос мули злітаючих у небо зграй за небокрай
покликав з мінаретів хмар зробить намаз,
йому натомість пан Омар червоним келихом салютував,
глибокий погляд закидаючи у кольоровий драмтеатр,
що захід є утілений, розлита по речах зоря,
вогнем що пестить чорні канделябри,
шумить на тисячі вітрів, летить і падає,
лишаючи лиш запах, гірко-солодкий опіум здіймає,
отруює і надихає, імпресію на каліграфію міняє
поки її вакхічний вибух засихає,
у пам’яті захоплених фанатів засинає,
каліграфічно голою натурою записує в щоденник той шалений майстер
вірші про свій фурор, про свій тріумф, про свій аншлаг.
***

СКАЖЕНІ СТРУНИ
Фламенко! Зібраний врожай чекає свята…
Фламенко! Гей юначе, приготуй свою гітару,
вбирайся в біле, в чорне і червоне,
швиденько помолись й до нас вертай.

Фламенко! Закрути трояндою спідницю…
Фламенко! Ось хвилини квіту настають…
Танцюй, як бог, шалена д’яволиця,
січи з каміння вогняний етюд.

Оле! Цей грім розбурхає корриду
між ним та нею, буде литись кров…
Оле! Секунда затягнулась на годину
поки несамовита солодощ між двох тече долонь.

Оле! Чекає виноград стати вином,
чекає яблуко занурення у цукор.
Фламенко! Надихає вихор пломінь,
роздмуханий з шістьох скажених струн.
***

Кнопка з трикутником в центрі суворої осені
укутала в ковдру, що насправді всередині – літо.
Із криком пекучого щастя розкрилися квіти
плоті моєї, землі безкінечно живої…
***

ДИСЦИПЛІНА КОХАННЯ
Т. К.
Я вивчаю з тобой дисципліну кохання.
Ми з тобою сторінки в підручнику товстім,
наші очі – сплетіння, тримає все разом,
поки літери в морі бурхливім розносить.

На спині моїй ти побачиш автографи часу,
я на спині твоїй бачу повість у ціле життя.
Планомірно нас доводило до сказу,
поки навчилися тримати на воді свій шлях.

Читай серед літер обличчя моє в полуночних розмовах,
я руками вожу, як сліпий, по жорсткім покривалі,
де вишиті багатозначні ієрогліфи
поеми твого власного пізнання.

Це варто окремих віршів, окремого сильного слова,
бо не схоже це на трип скажено кольоровий.
То зовсім інше, то окремий жанр, з поетів ніхто не дожив до того,
до чого прагнемо дійти зараз і тут з тобою.

Пізнання є довгий процес роздягання,
за суттю не схожий на легкий стриптиз,
бо не лишається нічого на останнє,
шкіра з тіла теж падає вниз.

Ти сторінка, я сторінка, дві «нетабули раси».
Пальці – десять голок до шкіри з повітря,
це не так романтично й красиво, як в казках,
коли стікають кров і таємниці по палітрі.

Урешті-решт стояти голими і прагнути світанку,
учитись смакувати молоко подвійного буття.
Нічого не лишилось на останнє, все зовсім не так,
як писали і пишуть, не така дисципліна кохання…
***

Зростання… потік твоєї плоті в світлі Сонця,
все вище, до хмар – діставати рукою, ловити
краплини дощу, гратися з окропом блискавок.
З маленького сім’ячка в утробі зеленої ягоди
до склепіння лози над ландшафтом безмежних полів
зростати, сягати обрію, корінням зшивати, гіллям
накривати, обіймати міцно, таким чином кохати –
зростатися і будувати власний храм для тисячі
червоних мес, зелених проповідей, барвистих сповідей,
одного для карнавалу, що під серйозною назвою
“життя” укрив лише потік теплої плоті в світлі Сонця,
лише зростання, біль, екстаз єдиного буття.
***

Голі сети… зав’яз у своєму тілі,
розчинився в плоті, захлинаюся молоком.
Тіла вигини плями лишили білі
в об’єктивах очей замріяних,
занавішених денним сном.
***

…колись плекана ніжність –
навічно на щоці сліди рожевих пелюсток
з м’яких обіймів раннього туману…

…і я прийму на плечі цілу дійсність –
всю глибину серйозних поглядів у холод,
і необхідність рваних ран…

…але вітри завжди кружляють,
я повернусь, хоч навіть і з небес,
хоч навіть би і з праху…

…адже я. тебе. кохаю…
і та плекана ніжність вже не щезне,
не треба сліз, тривог і страху…

…наш білий ранок буде нас чекати –
танок посеред ізумрудних трав
ще змусить нас сміятись й позіхати…
***

ВЕЧІРНЄ СОНЦЕСТОЯННЯ
Шкіра в прозорому світлі була такою білою,
що кожний поцілунок залишав на ній вірші,
погруддя стало партитурою любовних співів,
пасмо на літерах лежало темним пензлем.

Прозоре світло переносило у простір за межею,
де самота на двох лягла солодким тягарем на душу.
Спокійні води ставу ледь тремтіли під напругою,
утвореною рухом губ і рук на полотні твоєї шкіри.

Тиша і безмежжя спокою під парусом шалених насолод,
можливість бути голими нас огортала посмішками.
Лежати чи ходити, танцювати чи упасти – можна все,
на кожну дію проливаються дощі простої втіхи…

Можливість відчувати твої лінії – далеко й глибоко,
сплітати образ твій із Сонцем, що заходить у пастелі неба,
вкладати в кожний вигин магію перших зірок та Місяця,
уявляти тебе дельфіном, соколицею чи лебіддю…

І в мить одну на межі дня і ночі сенс життя упав
краплинами холодними тобі на пасмо на погрудді,
тьмяно виблискував промінням – на добраніч…
тремтів ще трохи, потім – поглинутий тобою – засинав…
***

Оголені у сутінках танцюють,
ми лежимо і дивимось на них…
Єдино, боже, як єдино…
Я хочу малювати у потоках світла їх,
насиченими фарбами важкими, що порхають,
наче сонячні привіти від води,
в тінях вируючих шалених насолод
і резонансів,
від оголених мистецтв первинних грації
у танці…
Долонями розпеченими в душу
вкладати дивовижні та примарні відчуття,
в них схована сама есенція життя,
її легка мінлива посмішка, що сяє
зі спектру болю в спектри щастя,
цілуй мене і їж мене, для тебе – я,
і танець тих оголених у сутінках вечірніх,
диво, боже, що за диво!
В обіймах однієї Надлюдини
в безодню світу зазирати
й бачити танцюючих,
несамовито малювати,
відчувати…
відчувати…
відчувати…
***

Напруга між нами зростає,
іони блакитні з очей розсипає
в безодню заломлених рук,
завіває вихор, завиває,
на дріб під ребрами примножується
стук.

Громом звук,
перуницями пальці під шкіру
вибухає загострений імпульс, просвердлює
пори до самої суті, очі закриває білим…
білим!
Розрізує душа на половини тіло.

В тебе, в мене, промені, як леза,
поринають.
Оголюють, спасіння вже нема.
Одне бажання – жити так, щоб щезнути,
щоб вибухнути раз і темрява одна
ковтнула світло й обвалилася в безодню – сном…

…напруга між нами згасає,
посміхаємось – в унісон.
***

6000 ft.

ДИСЦИПЛІНА МЕЧА

Чорніє кузня – потрібен Ґефест! –
треба більше розжарити полум’я!
У нас дуже багато заліза
струмом чорно-червоним тече,
називається – Кров’ю,
тільки прийде Ґефест –
стане зватись Мечем!
***

ПО ТОЙ БІК ЛЮДЕЙ
О, ти не можеш бачити мечі,
списи і воїнів, що йдуть в туман…
він обіцяє світло їм,
а тіні злості та омани
здіймають шаблі,
лине грім,
і хмарою понад людьми злітає
корогва холодна війни.

Але не видно то,
бо дзеркало душі
твоєї іншим під розвернуто кутом,
тому лиш відгуки січі
ти можеш чути за вікном
перед безбарвним довгим сном
під простирадлом уночі.

Але колись, коли о п’ятій
годині ранку ти злетиш
над сірим пропітнілим ліжком,
станеш,
побачиш сонце у вікні,
коли воно промінням матері
торкнеться скроні навесні,
побачиш ти – численні раті,
що йдуть вмирати на війні,
або – перемагати…
***

СЕКРЕТ СТАЛІ
Чим більше вітру дме життя полями,
чим нижче градуси в термометрі часів,
тим більше загартований ціную я метал,
що здатен тримати вогонь на собі.

Так багато лилося розплавлених духів
у долонях гарячих бажань і любові,
і падали храми, і били у скроні,
лишались дірками від спогадів куль.

Для Зірки корону з якого металу
нам варто відлити в майстернях своїх?
Все, що гідним здавалось, – розтануло
лишилось парою в байдужості зими.
***

Вони пили життя нерозбавленим,
хоч палило до солі з очей.
У безодні жахливих речей
солодким льодяником плавилися
в лампі на двісті свіч.
І тепер тільки голос кличе,
разу кожного наче – прощається…
***

Не бажай зберегти свою цілість,
невинність
і мантію білу свою…
Бо коли скажеш вголос – Люблю! –
Пані Вічність
тобі подарує ненависті лють.
В чорнім дзеркалі біле буття
розчиняється соком плодів винограду,
виливається болем та страхом,
помирає. кожного дня.

Не жалій і не думай про чисте,
безбарвне
безболісне й мертве живим…
Хоч під серцем Троянди –
шипи,
рвати змушує аромат.
Огортають обійми Сансари,
ти від рук ніжних не увертайся,
все одно те колись, але станеться,
може бути, від рани, чи в старості…

Зазирай в її очі. Гарчи.
Наче звір нічний моторошний.
Зазирай в її очі. Кричи.
Як симфонію новонародженого.
Відчувай, як всередині все
вигорає під тиском життя.
Полягають у тому акорди –
помирати. кожного дня.
***

У морі ярості – у білім океані,
під небесами чорними, як кров,
я винайшов трагічний пафос руйнування,
залізний олівець симетрії історії.

Зубата паща просить м’яса,
жадають очі вогняні
посісти місце понад часом
по той бік чорної стіни.

У хвилі спалахів перед очима
зриваюсь в жах і підіймаюся в захопленні над боєм
із тими, хто підняв мечі понад собою,
хто плаче, стогне і кричить…

«Порфіра буде кращий саван!»
Смерть поцілує пристрасніше всіх.
Нас накриває темрява і слава,
як пташка з попелу, в долонях тане снігом.

У морі ярості – в розпеченій безодні
холодний камінь тіло прихистить…
Або вугіллям стане болю стогін,
чи переможним голосом над стінами століть…
***

ТРИ СЕКУНДИ
Булатна сталь від кількості ударів
стомилася і тріщину дала.
Стою, а тіло втомою стікає,
але уперта воля не зникає
шепоче на вухо: «Стояти…»

Так, стояти!
Хай трохи ще і зламане лиш лезо
кликом самотнім в небо застирчить,
навколо все накаже люто: «Щезни!»,
а я не щезну, залишуся жить…

Стояти буду і махати тим уламком
крізь вітер та крізь плоть
у променях червоного світанку,
у пломені пекучих чорних ран,
на хвилі яросного океану…

Білій!
Маю обійняти наглу смерть,
та не давати їй забрати те, що в грудях,
та не давати зупинити круговерть
в ім’я минулого й майбутнього…

Отак метаморфози і війна
стискають серце у розпечених долонях,
під ними розправляється спина,
і наростають понад м’ясом броні,
а хвилі ярості вкривають білим скроні…

Проте лиш те ціна тяжінню грон –
шість тисяч футів і сто тисяч сліз,
булатним зубом простір гризти
мільйон і ще один відважний крок
за трисекундний переможний крик.
***

Відкрите додзьо, шурхіт льону,
кінець весни, початок літа –
квіти
квітнуть на деревах, ми
під рухом лагідної втоми
сидимо
і чуємо, як бджоли
ведуть симфонію вечірню
на яблунях в садку навколо.
***

7000 ft.

…Запах весни – то є запах прощання з минулим.
Білий саван дерев огортає розпечену пам’ять.
Розслабляється серце буття і зникає, о боже, зникає…
Залишаючи шрами від спогадів теплого суму.

А наступного дня навесні знову я прокидаюсь
от уже вісім тисяч чотириста з зайвим разів.
Колу новому злегка назустріч всміхаюсь, кидаю
нове слово у пам’ять палаючу, грудку листів…
***

ALMA MATER
I.
Її шкіра – затертий пергамент,
письмена залишило життя…
Чим активніший твій темперамент,
глибше тим будуть ті письмена.

Її очі – засмучені ріки,
не побачать світанок за грозами,
за істерикою коматозною,
що підживлює злий новий вік.

Її руки – самотня ніжність,
що пірнає ізнов в порожнечу,
забуває навіки цілість,
прагне щастя – знаходить утечу.

Її серце – дірява фляга.
До країв до самих засмічена
непорушно застигла помпа,
не качає в судини благо.

II.
Чи ти знаєш її, чи ти чув її голос,
чи ти їй відповів на усі запитання?
Чи ти взяв її руку й удихнув волосся,
коли в тебе проникло її страждання?

Ти шукай її голос, ти шукай її благо,
ти не спи сто ночей, щоб повірити в неї,
бо вона на всім світі одна alma mater,
бо вона на всім світі тобі панацея…
***

ПОЛЯРНЕ КОЛО
Тихо-тихо шепоче душа – улітай,
улітай до каміння холодного в гори,
улітай у суворий на Півночі край,
узбережжя на сіре, тверде і солоне.

Там вдихай свіжий вітер, поки стане боляче,
й груди під светром вітрилом розправ.
У зіницю м’яку коли голкою сонячной,
щоб повільніше вина солодкі ковтала.

Привітайся зі снігом обличчям додолу,
по чолі білу ласку розмазуй.
Кресли в тундрі ногами неправильні кола,
розмірковуй і вітру розказуй…

Тишу ніжно осяжну руками торкай,
пести вуха м’якими долонями.
Душа ріки пускає ген за небокрай
захмеліла від волі холодної.

Тут мистецтво на килимі сірому трав
розстелило нову скатертину.
Замішав повний тигель солоної фарби –
малювати холодні картини…

А коли домалюю, то ляжу на спину –
крізь повіки у небо зі сталі дивитись.
Через кілька годин буду бачити сни,
тільки тут що спроможні приснитись.

Тихо-тихо шепоче душа – улітай…
тихо-тихо шепоче – на Північ… на Північ…
***

ГОЛОС ІЗ ГЛИБИН
Блукає голос посеред гірських просторів,
крокує снігом – вгору… вниз…
із криком сокола самотнього ридає
пісні про все, що буде і було колись…

О голос із безодні безсловесний!
Несамовитий хто почує поклик твій?
Хто витримає жар твоєї чесності,
дослухати хто зможе ті твої пісні?..

Твій Батько вже давно розсипався на попіл,
його деревам віддали струмки швидкі,
а ти – дитина – голосиш століття вже на волі,
а хто почує почуття німі?..

Тебе зловлю і покладу на чорно-біле поле,
вплету в волосся відблиски струни,
акорд напруженим здригнеться словом болю,
і простір йому в відповідь мінором загудить.

Але сто тисяч кроків на шість тисяч футів
титан поліфонічний в намірі пройде.
І загарчить захопленням у небо на всі груди,
й порфіра слави на плече йому впаде.

Так безіменний голос крізь менади пальців
проллється в світ нарешті, як живий,
і може хтось колись здійметься серцем в танець,
запалений тим звуком поклику згори.
***

НА МОГИЛІ СКРЯБІНА
Їх прах тепер в деревах, може,
над світом пролітає вже,
із парою води у хмарах,
та інколи дощить душею
плечі на твої тонкі, на риси,
на туманний погляд із озер,
фантазій кришталево чистих
блакитний в’язаний твій флер.

Тут згадувати можна вже забуте,
лиш подих глибше робиш трохи,
щоб осідала пара їх Плевроми
із листя крапельками в альвеолах…
…І хто б подумав – ми п’ємо людей,
і цяточка мала великих і могутніх
осіла в наших розтривожених легенях.
Ми не йдемо, ми залишаємося – всюди…
***

ГОНЧАРИ
Я пам’ятаю очі, що дивилися на скло пророчих окулярів
в захопленні німому перед світом, що для них відкрив він.
Так стрижень тонкий виростав явором з яру,
так той пророк у сірім кітелі крутив
гончарний круг напружених годин,
живив для зерен чорнозем після пожежі,
аби не припинявся плин,
аби людина поставала знову з глини,
щоб доглядати явір в ярі – справджувати сни.

Я пам’ятаю, очі задивлялися в пророчі окуляри,
я бачу серед вашої руїни залишки садів,
які устиг зростити він, розкидаючи сни
про трохи більше, ніж давав згори начальник.
Тепер є шанс, тепер є шанс завжди
схопити подих Муз понад гончарним брудом,
долонь ребром підставити під плин
напружених годин й отримати посуду,
куди насипати червоне борошно й вино
з-під серця вилити та причаститися
того, що називається Життя,
на вузол із минулого зав’язуючи літо
й пророчі окуляри, й посмішку його,
що понад кубком глиняним ширяє,
вітає вас із хлібом та вином,
зі сновидінням справдженим – вітає.
***

ДЗВОНИ ПРИСТРАСТІ
Здавна пристрасті дзвони ллємо…
О Софокл-і-Сапфо!
Тріумфальна хода на ножах,
бо Парнасу ховає вулкан глибина,
під землею повільною точиться рух
тектонічних потужних масивів,
гончарний круг,
спіралі на глині –
відбиток відточених рук…
О Софокл-і-Сапфо!
Здавна пристрасті дзвони ллємо,
що лунають понині…
***

…і кожна мить повернення – прощання…
І кожний спогад – слід від кулі дня.
І кожне «знову» буде, як востаннє,
коли йдемо в пустелі навмання.

А кожний крок – то риса лабіринту
у Центрі світу, над яким тече буття,
збираючи ефір у жорстке тіло гвинтом,
колону волі, що є все ж таки – твоя…
***

…тремчу, коли в моє вікно ізранку зазирають віти,
така глибока насолода без причини морем заливає серце…
Душа співає гімн, птахи співають scherzo,
гармонія найвища відбувається в цю мить…
***

Відвоюю в стихії ноти
й Другу принесу – зіграємо.
Ниті мідні на ритму колонах,
зіткуть в повітрі надзвичайне,
поринемо у вирій екзистенції,
цілих, четвертних, шістнадцятих
на восьмі та на тридцять другі –
в турбуленції
симфонії чи бугі,
може, фуги,
у каденції…
…зупинимося в стані радісної туги,
так, наче з лісу хвойного на схил
перед обличчям Сонця, що сідає, – вибігти,
стояти нерухомо й паузу благоговіти,
пити, втомлюючи спрагу, –
означає – жити.
***

Розсипав червоно-білі квіти з чорно-білої поверхні,
заглиблював до самої безодні кольорів.
Уже не наяву, але й не сни –
звивається в повітря спів
по той бік слів…
***

Подивишся в мої
запеклі білі очі,
я відповім на питання німе –
мені просто світить у душу
Сонце буття.

Подивишся в мою
запеклу душу,
звернешся під серцем клубком –
і тебе теж осяє шалене у благу
Сонце буття.

Подивишся в мої
холодні гори!
І зійдеш королевою над –
ландшафтами білої ярості
Сонця буття!

Поцілуєш мене
в самий центр очей,
розбурхаєш губами білу душу,
безкінечним будемо океаном
Сонця буття…

… відповім на питання німе –
мені просто світить у душу
Сонце буття.

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: